Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Незнайомка хижо всміхнулася.

– Вона ховається, але я все одно її віднайду!

Ірина здригнулася.

– Кого?

– Феодосю!

Ірина досить щиро пожалкувала ту незнайому їй жінку з дивакуватим ім’ям Феодося, на котру, певне, й полювала ця божевільна. Невідомо ще було, які наміри вона мала стосовно неї, Ірини, й жінка не мала уяви, як зможе втекти від божевільної на цій скелі й чи зможе подужати… кажуть, що божевільні часом мають надприродну силу, подужати їх буває складно.

«Навіщо я сюди видерлася?» – вподумки докорила собі Ірина, з острахом споглядаючи на незрозумілу співрозмовницю, мовчання котрої зараз видавалося дещо загрозливим. Сонце, набувши кривавого відтінку, почало повільно ховатися в зеленому листі дерев острова, й той захід сонця мовби дав якийсь поштовх дивній божевільній. Стояла буцімто спокійно, мовчазна зробилася, як раптом вся ожилася, заворушилася, темні очі, вилискуючи червоним світлом, уп’ялися в лице Ірини муторно-наполегливим поглядом. А потім вона почала рухатися, наближатися до Ірини повільними кроками, наче надаючи можливість утекти, уникнути цього наближення. Та Ірина, повністю захоплена дивним, гіпнотизуючим поглядом, не могла не те що втекти, яке там, вона навіть поворушитися не була спроможною, повністю підвладна тому погляду, мов засудомлена його силою. Й чим ближче підходила жінка, тим слабкішим робилося бажання втекти, й Ірина просто нерухомо стояла на скелі, й здавалося, що навіть уже й не дихала. А жінка наближалася, хоча й повільно, та все ж невпинно, не відриваючи погляду темних очей від лиця Ірини, від очей її блакитних, геть полишених волі.

– Слабка ти, набагато слабша від Феодосі, – прошелестів над притихлою скелею задумливий голос, й Ірина раптом відчула досить гостро та пронизливо те, чого не відчула раніш або відчувала, та досить слабко. Від незрозумілої божевільної тхнуло… пліснявою та наче гниллю. Лице жінки знову набуло потворності, майнув вираз пекельної ненависті, і його залило, мов кров’ю, червоним світлом вже майже сілого за густе листовиння сонця.

Жінка зупинилася від Ірини настільки близько, що та ледь не задихнулася від смороду її тіла… Обличчя, на котрому стрімко проступалися бридкі темні плями, почало наближатися, й Ірина не мала в собі сили відхилитися, цілком підвладна тому погляду, що впивався в її очі зі страшною силою, усе глибше… Вона вже не мала ані сили, ані думки втікати, те бажання назавше покинуло її свідомість, і тільки якось відсторонено помітила, як на іншому березі, десь за спиною жінки, востаннє промиготівши червоним полиском, поважно закотилося в дерева сонце… й ще побачила руки, тонкі та наче кістляві в пальцях руки, що потягнулися до неї… Дивно, але страху вона зовсім не відчула й нічого вже не відчувала, окрім тільки слабкого здивування, коли пальці ті торкнулися беззахисного її горла й виявилися не просто прохолодними чи холодними, ні, ті пальці були вражаюче крижаними. Не відчула вона страху й тоді, коли пальці ті почали стискатися довкола горла її – немилосердні, крижані та… смертоносні. Вони стискалися, поступово набирали сили, та Ірина їм не супротивилася, геть підвладна темним, муторно-наполегливим очам.

За хвилину впала мертвою до ніг жінки.

Десь у будинку заплакала, прокинувшись, дитина.

– Мамо!

Ірина вже не чула поклику сина, нічого не чула й не бачила, не бачила й того, як слабка з вигляду жінка підхопила її тіло бездиханне на руки й кинула його до річки, заспокоєної призахідним сонцем.

Ірина була мертвою.

Від будинку до скелі бігла жінка…

– Ірино Янівно… Ірино Янівно…

Темноволоса жінка у незвичному червоному одязі озирнулася, поглянула недобрим оком на худеньку постать у чорній сукні, що швидко бігла до скелі, й тонку нитку її безкревних, блідих вуст зазміїла зловісна усмішка. Сонце вже встигнуло геть сховатися за дерева на острові, й тільки палаюче червоним небо нагадувало про палке сідання сонця. Жінка постояла ще мить, і її темні очі мов загорілися червоним, яскравим променистим світлом. Порух вітру… й вона просто зникла, розтанула в повітрі, зоставивши скелю геть порожньою, на верхівці її тепер тільки слабко шелестів вітер.

Служниця Вадима Палія здійняла крик, повідомивши прибіглим охоронцям про жінку, котра вкинула до Дніпра наречену господаря.

Розпочалися пошуки…

Й хтось мав сповістити його про те, що сталося.

Дзвінкий, сріблястий сміх Феодосі примарою блукав будинком, і такою ж примарою видавалася самій собі й Мирослава, котра блукала власним будинком уже не як господиня, ні, а як та справжня примара. Мучима, палима пекельним, нещадним та невгасним вогнем, котрий не полишав її в спокої ні вдень, ні вночі. Десь у вітальній залі знову пролунав сміх Феодосі, й Мирослава, безцільно вештаючись порожнім коридором свого великого маєтку, застигла нерухомо, чутливо дослухаючись. І поморщилася болісно, зачувши за мить, як пролунав у відповідь тому красивому сміхові сестри низький, басовитий сміх коханого Пантелеймона.