Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Вадим придбав цю ділянку землі неподалік Кременчука, біля сільця Кривуші, більш як за рік до знайомства з Іриною. Побудував двоповерховий будинок, басейн, лазню, влаштував приголомшливо розкішний сад та квітник, облагородив занедбаний пляж, та скелі не чіпав. Вона йому подобалася, піднятися на неї хоча було й складно, але таки можна, та сама Ірина туди ніколи не лазила. Навіщо? Хоча погляд досить часто тягнуло до скелі, й оце така, залита червоним світлом призахідного сонця, вона викликала якесь особливе почуття, та яке саме, того Ірина не могла зрозуміти.

Вони з Сергійком уже більше двох місяців мешкали у Вадима, й Ірина була тут господинею, продавши батьківську квартиру й гроші зоставивши на майбутнє сина. Молодша від неї на два роки сестра Богдана мала своє життя, професор псіхіатрії у свої двадцять вісім, мешкала у Києві, читала лекції за кордоном, мала успіх та пошану, щоправда, заміж не поспішалася.

Ірина поморщилася.

А ось вона таки заміж зібралася. Вадим хотів життя сімейного, хотів справжню родину, народження ще дітей, хоч і до Сергійка ставився, як до рідного сина. Й весільна сукня, прибрана перлинами та придбана в елітному салоні Києва, уже чекала свого часу, й спеціально найняті люди займалися приготуваннями, й Богдана прилітала з Мюнхена, аби встигнути на весілля, а Вадим не міг відірватися від справ.

Ірина знову поморщилася.

Вона розуміла, що не має так поводитися, що це є досить нерозумно, вона за чотири дні стане його дружиною, але не могла нічого з собою вдіяти. Вона ревнувала Вадима до його заступниці. Й зараз особливо, коли вони були разом у столиці й Вадим повідомив про затримку.

Знову рушивши до пляжу, Ірина на мить зупинилася, бічним зором ухопивши на вершині скелі порух якоїсь тіні. Придивилася. Скеля була абсолютно порожньою, тільки сонце на ній вилискувало червоним… та чомусь зробилося геть муторно, до холоду та оніміння пальців муторно, як бувало в дитинстві, коли перестрашиться вона чогось. Та чого тут страшитися? Будинок Вадима та вся територія довкола нього були огородженими та добре охоронялися, ніхто сюди не міг проникнутися, хіба що від Дніпра, та й там, біля берега, було встановлено камери. Проте якась напруга в ній полишалася, й ця тінь на скелі, вона продовжувала непокоїти, й Ірина була впевненою й переконаною, що та їй не взрілася. Тільки що ж за тінь то була?

Не встигла Ірина так подумати, як тінь майнула знову, й цього разу вона побачила її вже не бічним зором, а прямо перед собою, й не промельком, а роздивилася жіночу постать у червоному, з довгим чорним волоссям.

Нахмурилася, не розуміючи.

– Що це ще за маячня? – запиталася у самої себе, не розуміючи, як дивакувата ота жіночка потрапила на верхівку скель. Хто вона взагалі така й що робить тут, як проґавили її охоронці?

Жіноча постать знову з’явилася на верхівці скелі.

Тепер Ірина мала змогу добре роздивитися, та побачене не вспокоювало, а навпаки, геть пантеличило та викликало нерозуміння. Одягнена жінка була у довгий червоного кольору одяг, котрий видавався дивним, такого Ірина ще не бачила, й поводилася вона якось дивно, металася верхівкою скелі, мов не знаходила собі спокою, й призахідне сонце заливало примарливим червоним сяйвом і скелю, й ту дивакувату жінку. В якусь мить вона зупинилася, поглянула на Ірину, й тій мов хто морозом сипонув за спину, муторно зробилося від того погляду так, що ледь на ногах втрималася від несподівано гострого нападу невимовного страху. Кортіло обернутися та кинутися геть, назад до спокою, затишку та безпеки будинку, де була охорона…

Але вона не могла навіть поворушитися.

Погляд дивної незнайомки, що нерухомо стояла тепер на верхівці скелі, оповита червоним світлом призахідного сонця, тримав Ірину прикутою до одного місця. Це видавалося неможливим і безглуздим, але так воно й було, й Ірина відчувала в собі якусь залежність від того погляду, й саме він полишав її здатності навіть поворушитися. За декілька хвилин жінка підняла тонку руку, майнула нею в повітрі, майнула поклично, й Ірина зрозуміла, що має негайно й неодмінно опинитися поряд тієї дивакуватої незнайомки, опинитися будь-що. Твереза думка об тім, що потрібно втікати від цієї дивачки, засвітившись десь у свідомості, одразу ж зникла геть, і тепер єдине, що турбувало Ірину, – то було бажання потрапити на верхівку скелі якомога швидше. Ноги Ірини, засмаглі та взуті в сандалі зі світлої шкіри, мов самі понесли її теплим золотавим піском пляжу до скелі. Перед стежиною, важкою для підйому, крутою й небезпечною, вона зупинилася, мов наштовхнулася на неочікувану перешкоду, але поклик з верхівки був настільки сильним та потужним, що викликав у неї лиш коротку й незначну затримку на важкій стежині, й вже за мить вона почала дертися вгору, геть не зважаючи на небезпеку обірватися, на біль від подряпин на долонях та колінах. Головним було інше – опинитися якнайшвидше на верхівці скелі, поряд темноволосої жінки. Все інше, все життя її, включаючи Вадима та сина, весілля, що наближалося, – все то було зараз таким далеким, неважливим і мов неіснуючим. Головне – то жінка, що терпляче чекала на неї, застигнувши нерухомо.