Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

– Не смій вирячатися очицями своїми відьомськими на Феодоню! Зурочиш ще, сім’я відьомське!

Мирослава тоді з жахом відсахнулася.

– Мамо…

Василина поморщилася.

– Та бісівка тобі мама, а не я! Дивися, тільки зурочиш мені Феодоню, то я тебе власними вустами прокляну.

Мирослава була вражена.

– Та не вмію я того урочення…

Мати тільки покривилася.

– Розповідай! Баба твоя, стара Зіньковецька, відьмою була, і ти в неї вроджена, й недарма ж схожа он як…

– Мамо, ну що ви таке кажете…

– Цить! Кажу те, що знаю, й не смій сперечатися зі мною язиком своїм поганським. Бачила я, як дивилася ти на Феодоню недобре, саме відьомським поглядом. Ото тільки зробиться їй зле, я тобі покажу!

Як у воду дивилася тоді Василина. Феодося – чи впилася вона надто старим витриманим замковим вином зі страху перед майбутньою шлюбною ніччю, чи що вже там таке з нею трапилося – та до вечора відчула вона себе й справді зле. Застогнала жалібно, закотила оченята блакитні до високого білого чола та й впалася до рук дещо перестрашеного чоловіка.

Ось тут пані Василина й сказилася геть.

– Це все ти! Ти зурочила Феодоню! – кинулася вона до Мирослави після того, як майже непритомну Феодосю Тодорович поніс до своїх покоїв, покликавши лікаря. – Відчувало ж серце моє, що не буде від тебе добра дитині, що таки зурочиш ти Феодоню очицями своїми відьомськими. Бодай би ти проклятою була за це, бісова дочко!

Мирослава вся пополотніла.

– Мамо, та я ж ваша донька!

Зіньковецька покривилася так, мов кислицями обжерлася.

– Та яка ж ти мені донька? То бісівка мені тебе після пологів підкинула, а моє дитинча вкрала!

– Мамо! – Мирослава вся тремтіла.

– Проклинаю тебе! – вишкірилася на неї Василина, підступаючи ближче, страшна якась у люті, у злостивості своїй нелюдяній. – Бодай би ти й смертю померла страшною та спокою довіку не мала, що на цім світі, що й на тім! Проклинаю тебе!

Мирослава не витримала того всього жаху, втекла до покоїв, котрі їй надали у будинку Тодоровича, забилася в куток ліжка й ночі довгої та темної не поснула, трусилася, мов у лихоманці, відчувала себе так гидко, як ще ніколи у житті. А Феодося на ранок вже хихотіла з мужем своїм та гостями, й нічого не нагадувало в ній уже вчорашнього нездужання. Мирослава ж не стала залишатися на святкування ті кляті, аби не чути материнських прокльонів більш, і поїхала геть. До батьківського дому після того випадку не наїздила більш жодного разу, тільки від тата та Василька дізнаючись і про материну хворобу серця, і про те, що Феодося через рік обродилася первістком, сином Грегошем.

А потім Василько познайомив її з Пантелеймоном.

Нарешті й до проклятої матір’ю Мирослави, що нещасливо прожила в шлюбі з нелюбом чотири роки, не пізнала у житті своїм почуття того, що звалося коханням, прийшло воно – те таємниче кохання. Темночубого, кароокого красеня Скубія, високого та ставного, вона покохала одразу ж, як Василько привіз його до її маєтку, й погляд очей її зустрівся з поглядом очей його вогняних. Закохалася, мов у річку, у прірву стрибнувши, так сильно та палко, що навіть і самій робилося від того якось лячно. А Пантелеймон… він теж одразу відповівся на почуття її палке, й уже по осені щаслива, п’янка коханням, постала вона перед вівтарем з козаком своїм коханим. Мати на весілля приїхати не згодилася, Феодося тільки обродилася нещодавно, та Мирослава відсутності їхній тільки раділа… А там і сама обродилася дитятком, коханим синочком Наумчиком, і переїхали вони з Пантелеймоном до вотчини його, батьківської маєтності на березі Дніпра, неподалік містечка Кременчук. Дивно гарним виявилося те місце, одразу припавши Мирославі до серця, й з першого погляду, як і у Пантелеймона, закохалася вона й у будинок світлий та просторий, котрому мала стати господинею, і в маєтність ту, у місцину на березі Дніпра, порослу кущами калини та дикої шипшини, у невисоку скелю, на котрій полюбилося сидіти, зустрічаючи такі гарні тут заходи сонця, які над притихлим до вечора Дніпром видавалися такими по-особливому, на диво чаруючими. Гладка тоді, майже дзеркальна поверхня скелі робилася або золотавою, або ж у дні такі, коли сонце червоно сідалося на вітер, вилискувала скеля червоним світлом, наче кров’ю свіжою облитою, видавалася. Й так дивно було тоді Мирославі на ній сидіти. Щось було у скелі тій такого, що нездоланно мановило до себе, хоча видиратися на влюблену Мирославою верхівку було й не надто легко, крута стежина лиш одна й вела на верхів’я й була досить небезпечною. Та саме там, на верхів’ї, й відкривалися чаруючі види що на Дніпро, що на маєток.