Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Сонце закочувалося великою полум’яною кулею, все нижче до Дніпра, й Мирослава, споглядаючи зараз по-особливому гарний червоний передзахід сонця, не надто вже й звертала увагу на ту красу. Більш двох років прожила вона щасливою у шлюбі з Пантелеймоном, вірніш сказати – жила. Закохана все також палко та сильно, як і того дня, коли Василько привіз його до маєтку, вона не мислила життя без чоловіка. А Пантелеймон…

Мирослава нахмурила високе, шовковою стрічкою перехоплене чоло.

Сонце озвалося на ту похмуру червоним спалахом.

Після народження Наумчика вона серцем, таким чутливим серцем закоханої жінки відчула в чоловікові якусь слабку, ледь помітну, та все ж холодність. І страх почав крижаними пазурами сковувати серце, віщуючи щось недобре. Прокльони матері озивалися тоді в серці, вона боялася, що, проклята найріднішою людиною, утратить своє таке вистраждане щастя.

Мирослава спохмурніла ще більше.

Сонце над Дніпром набуло на якусь мить темно-червоного відтінку, мов потемнівши від думок Мирослави.

Життя її й стрімко, й повільно одночасно почало руйнуватися у той час, коли Феодося несподівано овдовіла.

Безглузда незграбність якогось там поважного гостя Тодоровичів – і замість дикого кабана було поранено самого пана Казимира. Смертно поранено.

Феодося полишилася молодою, навіть юною вдовицею. Мирослава зовсім не відала того, які почуття поєднували сестру з чоловіком, так зарано й безглуздо померлим, близькими ж вони ніколи не були, та Василько переповідав, що не надто сестриця вже й сумується за загиблим мужем, одразу ж перебралася назад до батьківського дому й уже розмірковує над тим, аби вдало піти заміж удруге.

Мирослава болісно поморщилася.

В недобру, в яку ж недобру хвилину молодшій сестрі її спала на думку геть недоречна забаганка – приїхати до Мирослави на гостину. Мирослава скільки не мізкувала, а все зрозуміти не могла, чого Феодосі забажалося приїздити? Невже прочула про красеня її Пантелеймона й зацікавилася, вирішила зруйнувати щастя нелюбої сестри?

Мирослава знову поморщилася.

Ніколи не забуде вона ту кляту мить, коли у ворота маєтку вкотився, поскрипуючи, просторий та багатий ридван у супроводі загону козаків, з котрого, на превеликий подив Мирослави, з’явилася висока та струнка постать сестри, одягнена в світло-зелену оксамитову сукню ляхівського пошиву, та з гарненьким рудочубим хлоп’ям на руках.

Феодося приязно посміхнулася.

– Не чекала, сестричко?

Мирослава тільки здивовано глипала темними очима.

– Феодося? Що ти тут робиш?

Феодося продовжувала всміхатися.

– Приїхала на гостину. Чи не приймеш?

– Чому ж? Тільки якось це несподівано все…

У відповідь сестра тільки дзвінко розсміялася.

– А я полюбляю несподіванки!

Такою, неймовірно гарною у тому дзвінкому та мелодійному сміхові, залиту яскравим полуденним сонцем, багато вдягнену, й побачив уперше Феодосю Пантелеймон. Мирослава чомусь внутрішнє помертвіла у ту мить, коли з’явився він з боку річки, без кунтуша, у самій лиш сорочці та в куцих штанях, босий та простоволосий. І гарним, ой лишенько, яким же гарним він був у ту гожу днину, що в Мирослави вже звично затислося серце від кохання до чоловіка. Затислося, аби занити протяжно, коли помітила вона, якими очима зиркнула на нього Феодося, й сміх дзвінкий її завмер враз на вустах гарних, повновидих.

А Пантелеймон…

Мирослава чи до смертного часу свого зможе забути той погляд, котрий кинув чоловік коханий на сестру її. Здавалося, що невидимі блискавиці вдарилися над ними в небі у ту мить, коли погляди їхні зустрілися, схрестилися й застигли так… Мирослава вмить дивним чином відчула себе геть зайвою та непотрібною поряд них, тих двох, що застигли у таємничій нерухомості й у спільному мовчанні. На неї він так ніколи не дивився, то вона розуміла дуже добре, й від цього робилося так боляче, що кортіло кричати, волати, вовчицею враненою вити на весь маєток… Та Мирослава мовчала. Ні пари з вуст не зронила, допоки ті двійко дивилися одне на одного з майже голодною пожадібністю, з таким захопленням, і тільки здригнулася ледь помітно чужому оку, коли чоловік запитався веселим голосом:

– А що, Мирославо, гості у нас?

Мирослава ж, відповідаючи, навіть і голосу свого не впізнала, настільки видався він їй хрипким та чужим.

– Так, гості. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.

Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.

– Що ж ти, дружино, таку сестру-красуню від мене ховала?