Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Феодося знову дзвінко засміялася, й похололій Мирославі сміх той видався поховальним дзвоном за власним коханням.

Ірина дещо роздратованою вийшла з будинку.

Вечірнє сонце спокійно гойдалося над тихим до вечора Дніпром і видавалося не просто червоним у заході, а мов кривавим та трішки зловісним. Ірина не любила таких кривавих, як сьогодні, заходів сонця, з самого дитинства не любила, маючи щирий і неминучий страх перед таким червоним сонцем. Та зараз те сонце її не так страшило, як дратувало, псувало й без того зіпсований настрій.

Вадим полишився у Києві ще на два дні.

Поморщивши привабливе лице з блакитними очима, Ірина повільним та неквапливим кроком рушила до берега Дніпра, до влаштованого Вадимом приватного пляжу, з надзвичайно дрібним, перлинно-світлим піском.

Майже тридцятирічна мати-одиначка, вона за дарунок щедрої долі вважала своє знайомство з підприємцем Вадимом Палієм, чоловіком вродливим та вільним, тридцяти п’яти років віку, що мав стабільний бізнес та найгарніші у світі темно-карі очі. Переживши багато неприємного, відсутність щастя в особистому житті, зраду людини, котру кохала до нестями, Ірина по-особливому цінувала свої стосунки з Вадимом і кохала його, кохала майже так сильно та палко, як і Владислава.

Майже…

Не дійшовши до пляжу, вона зупинилася, поморщилася.

Владислав…

Молодий кардіолог, син батькових знайомих, він увірвався до її спокійного життя стрімко та наполегливо. Світлоокий високий красень з русявим волоссям, він закохав у себе сімейну лікарку однієї з кременчуцьких амбулаторій з такою вражаючою легкістю. Ірочка Тодорович, у житті котрої траплялися лиш полишені глибинності симпатії та вподобання, у Владислава Боженка закохалася з такою силою, що й самій зробилося страшно. Швидкість та стрімкий розвиток роману теж страшили її. А він виявився просто бабієм, і вона на власні очі пересвідчилася в тім, коли прийшла до свого кабінету на годину раніш… Її Владислав, найкоханіший у світі чоловік… любився на столі з її ж медсестрою, у її власному кабінеті. Сумно, непристойно та брудно. Ірина й до цих пір дивувалася тому, як змогла тоді полишитися спокійною, не відчути майже нічого, окрім дивного заціпеніння, й буднім голосом попросити їх звільнити її робочий стіл, навіть спромоглася досить пристойно провести прийом, не відчуваючи ні болю, нічого… Біль прийшов уже потім, біль безмежний і такий пекучий, що гадала – помре. А Владислав навіть і пробачення не попросив, просто зник із її життя, зник так само швидко, як і з’явився, розтанув, мов поранковий туман.

За два тижні вона дізналася, що вагітна.

Певне, та вагітність і врятувала її від найгіршого, від страшної безодні розпачу та відчаю, від темних та неясних думок про можливе самогубство. Відчувала, що у тім дитяті є її порятунок, заради нього, немовляти ненародженого, примушувала себе до спокою й до харчування повноцінного, обродившись гарним хлопчиком, міцним та – на щастя – не схожим на батька. Заради нього, коханого свого Сергійка, тільки й жила тепер, забувши себе.

А життя подарувало зустріч із Вадимом.

І вона покохала його.

Після зради чоловіка, котрого так кохала, після того, що відчувала до Владислава, – гадала, що серця її вже ніколи не торкнеться почуття закоханості, чоловіками не цікавилася майже й на високого імпозантного чоловіка, котрого зустріла на іменинах знайомих, одразу й уваги не звернула. Але так уже трапилося, що за столом вони опинилися поряд, розгомонілися, потім Вадим запропонував підвезти додому, бо година була досить пізньою… Ірина пам’ятала, як, побачивши його автівку – чорний дорогий позашляховик, – чомусь недоречно подумала, що з цим чоловіком у неї нічого не може бути. Власників таких автівок, з особистими водіями, загалом зверхніх та пихатих, мало цікавили прості жінки, що мали статус матері-одиначки та працювали на мізерну бюджетну зарплатню сімейного лікаря.

Але вона помилилася.

Вадим наостанок попросив номер телефону.

Й вони почали зустрічатися.

Його не злякала ні скромна робота та незаможність, ні наявність у неї Сергійка, він узагалі був просто дивовижним чоловіком, таким не схожим на Владислава, й Ірина поступово поряд нього вилікувалася від свого сердечного болю, ожилася до справжнього життя.

Зітхнувши, Ірина ступила ще декілька кроків і знову зупинилася, поглянувши на скелю, котра височілася над пляжем, і зараз, залита світлом призахідного сонця, здавалася облитою кров’ю. Не розуміла чому, але завше відчувала поряд цієї скелі якийсь незатишок, якесь неприємне почуття. Щось було в ній такого, близького й далекого одночасно, що й притягувало до себе, й відштовхувало з незбагненною силою.