Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Й вона таки видерлася туди, ступила ледь помітно тремтячими ногами на тверду поверхню скелі й завмерла отак перед дивною постаттю, закліпала блакитними очима, мов тільки отямившись від важкого сну.

Жінка та виявилася досить молодою, на вигляд років двадцять п’ять, не більш того. Довге її чорне волосся було вільно закинуте за спину, у світлі сонця набувши червонуватого відтінку й… мов зловісного чогось. Зловісним видавалося й лице незнайомки, бліде… ні, навіть і не бліде, а таке… наче синього відтінку, мов у втоплениці.

Втоплениця…

Ірина й сама не знала, чому спала їй на думку така уява, то, можливо, вологе волосся незнайомки, котре розвіював вітерець, а може, справа була у легкому, ледь відчутному смороді від жінки, а тхнуло від неї застояною водою та ще чимось дивним та нудотливим. Придивившись, Ірина з подивом помітила у дивному одязі незнайомки… водорості.

Може, вона купалася та заблукала?

Та хто ж вона така, циганка, чи що?

Повагавшись, Ірина все ж запитала.

– Хто ви?

Жінка поглянула на неї, піднявши очі, й Ірина тільки зараз побачила, які вони темні.

Й ледь стримала пронизливий крик.

На неї дивилися очі неживої людини.

Тонкі сині вуста незнайомки покривив незрозумілий усміх.

– Не впізнала мене, Феодосю?

Ірина здригнулася.

– Вибачте, мене звати Іриною, й…

Із синіх вуст зірвалося розчароване зітхання.

– Ти не вона! Знов не вона! Ховається від мене сестриця моя проклята, ховається у втіленні іншої! Та все одно, ти з роду її поганого вийшла, ти з Тодоровичів, руда й блакитноока…

Ірині зробилося геть муторно й страшно.

– Хто ви?

Тонкі, жахливі вуста покривилися.

– Ти хочеш дізнатись об тім, хто я така? О, ти дізнаєшся, обов’язково дізнаєшся, бо є нащадком моєї сестриці. Та лише зачекай, не все одразу.

Ірина затихла, слухаючи трішки дивнувату промову жінки, та що там говорити, дивним у цій жіночці було все, й не тільки оцей говір і тихий голос, схожий на шепіт. І раптом Ірині сяйнула єдина зрозуміла зараз думка – та жіночка ж божевільна.

Геть божевільна!

Одразу ж зробилося набагато легше. Божевільна! Як вона одразу об цім не подумала! Певне, й справді якась божевільна, можливо, мешкає десь неподалік, утекла з-під нагляду й стрибнула до Дніпра. А можливо, й не перший день блукає у такому ось дивному вигляді, й очі такі тому має – мов неживі, й розмовляє не зовсім зрозуміло. Щоправда, божевільні люди можуть бути досить небезпечними. Ірина вже жалкувала до сліз, що підкорилася поклику якогось незрозумілого тяжіння й подерлася на цю кляту скелю. А що, коли цій божевільній ще заманеться зіштовхнути її зі скелі?

Не втримавши дрожу в тілі, вона обережно запитала:

– А… а як ви опинилися тут, на скелі?

Жінка несподівано посміхнулася.

– Як я тут опинилася? О, ця скеля є моїм найулюбленішим місцем на землі. Знала би ти тільки, скільки годин просиджувала я на цій верхівці, особливо після наїздів твоєї далекої прабаби…

Ірина зовсім розгубилася.

– Ви… ви мешкали тут?

На вустах жінки промайнув сумний усміх.

– Колись давно… Й знала би ти, якою щасливою колись була я у цьому місці, кохаючи вперше у житті, переконана, що коханою є теж. Але я помилялася, як глибоко я помилялася, як помиляєшся зараз і ти, переконана у почуттях свого нареченого.

Ірина здригнулася.

– Про що ви кажете?

– Про життя, про нього, прокляте, про що ж іще?

– Я вас не розумію…

– Я теж багато чого не розуміла у житті своїм, допоки у маєтку моєму не з’явилася сестриця моя. Ті вогненно-руді коси й ясні блакитні очі витнули у мене серце, полишили вічного спокою мою душу…

– Ви хворі? – обережно запиталася Ірина.

– Ні, ніколи лікарів мені не прикликали. – Сонце за спиною жінки всідалося все нижче до обрію, до густих дерев, що росли на острові навпроти, й від того небо й весь простір довкола неї видавалися кривавими. – Хворість у іншому мене пекла, іншою хворістю мучима я була від того дня клятого, коли приїхала до мене на гостину сестра.

Ірина прокашлялася.

– Вас образила сестра?

Синювате лице жінки раптом зробилося потворно-злим.

– Образила? Та руда відьма вкрала в мене чоловіка.

Ірина з жахом помітила, як лице незнайомки робиться ще більш потворним, мов та промайнула на нім злість поклала початок котромусь перетворенню, й молода та вродлива, незважаючи на дещо синювату блідість лиця, вона враз видалася Ірині потворою, страшною й неприємною. Раптово налетілий вітер розвіяв її волосся, й Ірина з подивом помітила у ньому зелені цяточки водоростей.