Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

Безсило притулилася до стіни онімілою спиною.

Феодося приїхала на гостину лиш на декілька днів, а затрималася вже на третій тиждень, про від’їзд свій не маючи жодної промови. Навпаки, Мирославі видавалося, що вона вже й гадки не має їхати, маючи намір залишитися у маєтку, у домі її чи вже не назавше. Й як гостро закарбувався в пам’яті день той, коли приїхала сестра. Й вечеря того клятого дня. Пантелеймон, котрий вдома ніколи особливо не переймався власним одягом, вештаючись, мов той наймит, у старих штанях та подраній сорочці, того вечора одягнувся з несподіваною пишністю, натягнувши на себе навіть оксамитового кунтуша, хіба лиш саблі не додав, і сап’янці взув святкові. Мирослава з упалим серцем помітила, що й до лазні він навідався, розвіюючи зараз довкола себе дух свіжості та безперечної чоловічої привабливості. Сестриця її теж приодягнулася пишно, мов до статечного світського прийому, та все на ляхівський манер, не в якогось там задрипаного козацького кунтуша зі звичайною спідницею. Ні, мов королівна, зодягнулася в багату сукню, кольору темно-зеленого, з важкого оксамиту, розшиту камінням, й груди, перса свої пишні, білизни молочної, вирізом сукні на ліфі оголила ледь не до половини, а на шию ж гарну, мов у лебідки молодої, навісила прикрас лискучих, і волосся руде своє, вогняне, розпустила вільно за спиною. Й увійшла вечеряти, мов до гетьманського чи королівського залу, й у Мирослави серце геть захололо, коли побачила вона, якими очима вп’явся її Пантелеймон у те видиво чарівне, похлинулася прохолодним квасом, із ще вчора дружини милої та любої – мов і не існувало більш для нього – перетворилася вона ледь не на наймитку непомітну й невидиму, тепер вся увага його була належна Феодосі, котра почала одразу ж кокетувати з Пантелеймоном. Кидаючи на Мирославу короткі, хитруваті погляди своїми блакитними очиськами, всілася до Пантелеймона близенько й не стільки їла вже ту вечерю, як розповідала про життя своє в Умані, про часті поїздки з Тодоровичем до Варшави, де таку пишність бачила… Пантелеймон захоплено слухав її, й не так слухав, як пожадібно ковтав голодними темними очима кожен порух її граційний, кожну посмішку та погляд мрійливий і заманливий, мов синя безодня. Мирослава відчувала кожну страву на смак, мов отруту, але продовжувала їсти, незрозуміло й чому, а коли пішла спати, то Пантелеймон чи не вперше після весілля пішов спати в окремі покої.

– Втомився я, – відказав чужо та відсторонено, байдуже цілуючи Мирославу й не дивлячись їй у вічі. Й Мирослава не втрималася.

– З Феодосею кокетувати втомився? – запиталася жовчно.

Пантелеймон нахмурився.

– Ти про що це?

Мирослава поморщилася.

– Гадаєш, що я є сліпою?

Скубій нахмурився ще більше.

– Дурних ревнощів у домі своїм не потерплю. Твоя сестра надзвичайно чарівна й вродлива жінка, й у моїм захопленні нею немає нічого дивного.

– При живій дружині?

Пантелеймон зіщулився.

– Я ж тебе не кидаю!

Мирослава здригнулася так, мов отримала від нього поличника.

– То ти… ти мене й кинути можеш?

– Ні, то гріх. Ти просто навигадувала собі зайвого.

Та яке там уже навигадувала? Весь наступний тиждень Пантелеймон майже увесь час проводив поряд Феодосі, приділяв тій стільки уваги… Все вони про щось розмовляли, а то й шепотілися, то могли зірватися й понестися на лови гарячими, баскими кіньми, й тільки лиш удвох, і Мирославу з собою не запрошуючи, й вона могла лиш тільки здогадуватися об тім, чим вони там займалися. Й до опочивальні Мирослави Пантелеймон так і не повернувся, сваритися вона з ним уже боялася після того випадку, як необережно сказала Феодосі, чи не час їй уже від’їздити до батьків.

Сестра кинула на неї незрозумілий погляд.

– Женеш, сестро?

Мирослава дещо розгубилася.

– Ні, просто…

Феодося рвучко зірвалася на ноги з фотеля, у котрому сиділа, читаючи якогось листа, певне, що від матері.

– Ні, сестро, усе-таки женеш. Й відаю я чому – до чоловіка ревнощами сходишся, мов гадюка отрутою.

Мирослава зіщулилася.

– А що – дарма?

Феодося хитрувато посміхнулася й знизала плечима.

– Може, й не дарма… хто ж його знає?

– Ти що… хочеш… хочеш відібрати в мене чоловіка?

Феодося не відповіла, та тільки у погляді блакитних очей щось підказало Мирославі, що питанням цим поцілила вона досить влучно. Й страх, страх безмежний втратити Пантелеймона охопив її настільки владно та засліпливо, що вона вже й не пам’ятала себе, й не володіла собою, напустившись на сестру.