Дарина Гнатко - Скеля червоного сонця

– Геть з мого дому! – наказала, ледь стримуючи себе, аби не кинутися на Феодосю, не вчепитися в личко її чарівне нігтями, не попсувати краси цієї довершеної. – Негайно ж забирайся туди, звідки прийшла, й щоби нога твоя більш не ступала до мого дому!

Та Феодося у відповідь лиш розреготалася.

– Ти не зможеш мене вигнати!

Мирослава поглянула недовірливо.

– Це чому ж?

– А Пантелеймон не дозволить!

І вона, клята дівка, геть не помилилася. У той же вечір розлючений Пантелеймон увірвався до опочивальні Мирослави й, затинаючись від люті, накинувся на дружину.

– Хто дозволяв тобі виганяти Феодосю? Чи ж ти забула вже, що будинок цей належний мені? А я кого чемно схочу, того тут і привітаю. Й ти не маєш пхати свого носа…

– Я твоя дружина, а не наймитка…

– То й що?

– А права вже не маю…

Пантелеймон кинув на Мирославу роздратований погляд:

– За Писанієм саме чоловік є головою жони, й вона має перед ним скорятися, в усім слухатися…

Мирослава поморщилася.

– Та Писаніє ще не дозволяє зраду!

– Я тебе не зраджував!

– А звідки я то знаю?

Вони посварилися в той вечір, посварилися чи не вперше за своє подружнє життя. Мирослава після сварки кожен день проживала, мов пекельну муку, й на справжнє пекло тепер перетворився для неї дім, раніш наповнений лиш щастям та світлом. І примарою тепер блукала вона будинком, темним для неї, бо потемнів для неї цілий світ і любий дім від горя та розпуки. Відчувала, серцем чутливим, кохаючим відчувала, що не потрібна вже чоловікові вона своєму. А сама ж, незважаючи ні на що, продовжувала кохати Пантелеймона, кохати не менш сильно, як і на початку подружнього життя, і його холодність, його зацікавленість Феодосею робили їй боляче, неймовірно боляче, але кохання до Пантелеймона не вбивало. Серцем панувала дивна мішанина з кохання до чоловіка, образи на нього, болю та ненависті до сестри. Усе це полишало Мирославу спокою, апетиту та сну, погрожуючи відібрати на додачу ще й розум.

Вона знала, що наймити вже шепочуться поза спиною про те, що господиня починає божеволіти від ревнощів, блукаючи домом примарою, а сестриці її вродливій тільки того й потрібно. Хто-хто, а прислужники завше помічали все надто добре, й захоплення господаря чарівною гостею не пройшлося повз їхню увагу. Але ж Мирослава не хотіла ніяк божеволіти, зовсім ні, й єдиною її, бажаною мрією – то було повернення колишнього, щасливого життя, котрим вони жили з Пантелеймоном до приїзду Феодосі. Життя у їхнім раї на березі Дніпра, де були тільки вони вдвох, та ще синочок коханий, та кохання їхнє, що видавалося вічним та невмирущим…

Кохання…

Що то було за кохання з боку Пантелеймона, що минулося воно так швидко, зникнувши під чарівним поглядом блакитних очей сестри її звабливої? А може, й не було його зовсім у серці Пантелеймона й тільки видавалося їй увесь час, що кохає її чоловік, видавалося в той час, коли насправді й не було. Та якби ж то відав потаємне його серця, а так… Думи – виснажливі та пекельні, – вони круками зголоднілими накидалися на змучене серце Мирослави, витинаючи у неї саму її душу, змучуючи так, що вона вже й не знала, де шукати порятунку.

Та на третьому тижні перебування у них Феодосі доля раптом зжалкувалася над Мирославою, й від пані Василини надійшов лист із вимогою до Феодосі, аби та негайно поверталася, бо у Василини трапився серцевий напад, від котрого вона мало була не померла й зараз почувалася вкрай погано. А слідкома за листом прибув і Василь із суворим материнським наказом без Феодосі не повертатися. Феодося одразу спохмурніла, закопилила губи, та все ж була змушена повертатися до Умані.

Мирослава ожилася.

Знову зробилася господинею у власному домі, а не примарою, що безцільно блукає коридорами. Зодягалася щонайкраще, не з’являючись перед очі Пантелеймона інакше, як у гарних шовкових сорочках та оксамитових спідницях, і волосся довге своє, важке та густе, усе частіш випускала вільною чорною хвилею за спину, і дрожом, тріпотінням серця помічаючи, що Пантелеймону це подобається, й одного дня ледь не померла від щастя, коли він несподівано ласкавою рукою торкнувся її волосся, прошепотівши на вухо:

– Наче шовк!

– Справді? – тихо видихнула, ледь спроможна говорити.

– Дуже гарне.

Весь день проходила після того, мов вином витриманим впита, й після вечері, боячись розчарування, та все ж вирішивши битися за чоловіка не на життя, а на смерть, приникла до нього теплим, чутливим тілом. Пантелеймон не відштовхнув її, не відтрутився й сам, і за мить уже його вуста цілували мліючу від щастя Мирославу, а руки пестили тіло, потопаючи долонями у важкому та гладенькому шовкові її волосся…