Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

У цьому світі… Колись усе функціонувало не так. І справа не лише в деревах, котрі були великими, і не лише у велетнях, котрі ще бездоганно вміли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорії й символі, пірамідальній побудові суспільства.

Уся річ у тім, що комунізм як ідеологія й панівне явище ХІХ ст. знищив їхні значення. Так би мовити, мая і стародавні єгиптяни залишилися без своїх таємничих домівок для мерців. Комунізм трансформував суспільну піраміду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях індивідів. Після його смерчу, що пронісся світом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зірки [17] Сабріна з однойменного фільму. . Червона зірка Мао могла й надихала французького нігілістичного генія Годара. Та ба… гадаю навіть сексуальну революцію і вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеності. І як би здивувалася та кухарка, котрій пророкували керування країною, дізнавшись, що різнокольорові пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермінував саме він, червоний терор. Даєш революцію!

І річ не в тім, чи Сабріна дотягнеться до свого маніакально коханого Девіда Леррабі, а в тім, що це вже не якась там казочка за участі річкової води та сочевиці [18] Ідеться про Попелюшку. В найдавнішій, відомій людству, єгипетській версії історії фігурувала річкова вода, у якій купалася дівчина, коли сокіл (бог Гор) викрав її золоту пантофлю. У братів Грімм, котрі, до речі, не перші в західноєвропейській традиції казкарства переказали історію Попелюшки, мачуха наказала дівчині перебирати саме цю крупу, допоки вона з рідними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тій не спадали на думку всілякі крамольні ідеї. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила. . Це вже система – чарунки вулика. Система, що знищила піраміду розшарування суспільства. І вельмишановна словенська дівчинка Меланія (яку автор вкрай поважає, бо у цьому світі в пошані настирність й удачливість) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою міс [19] Ідеться про Меланію Трамп. . Бо ж усі ми, відтоді як кухарці було надано привілей господарювати країною, однакові отвори в перлах…

Може здатися, що автор проти такого визначення людини й має якісь претензії до комунізму. Однак це не так. Автор – за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають світ, ще й перевернулися догори дриґом, або стали раком. Автор – за рівні можливості й просто – надможливості кожному суперменові, жінці-кішці та людині-павуку. Просто автор так незграбно намагається пояснити, що раніше, коли юна дочка фенія подалася на край світу, то перевернула догори дриґом усе-усе й навіть тих слонів, що тримали її світ. Бо навіть символи в Середньовіччі не означали того, що означають тепер. Ці глобальні величі впізнаваності, як будинок Крайслера, як кросівки «Адідас», нарешті, як діаманти «Де Бірс», раніше мали потаємнішу й тоншу структуру.

Хоча, так само, як і нині, все було просякнуто символізмом, і навіть колір мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з імовірними зображеннями моєї прародички. Я знаю, що вона носила червоне [20] Колір монархів, що символізує вогонь, а отже – владу й перемогу. .

Цей світ і тоді був крихким, але про це ще ніхто не теревенив на кожному кроці [21] У лекції історика Ярослава Грицака «Крихкий світ: чи і відколи?» зазначено: «Ознака крихкості світу – це можливість його кінця. Я жив в очікуванні атомної війни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летіли як лебединий ключ, і були спрямовані на Радянський Союз. Але черговий офіцер біля «атомної кнопки» Станіслав Петров не повірив у побачене й не виконав інструкцію – не запустив удар у відповідь, який би означав невідворотну третю світову війну». , ще не було ядерної зброї, навіть хімічної, променевої, радіологічної. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вічі й встромляючи між ребрами холодний метал альшпіс, пік і списів [22] Різновиди колющої держакової зброї, яку використовували у Європі в Середньовіччі. .

Ох, бабусю, ти розумієш, я стала такою, як я є, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не відчуваю своєї вини. Я – той потяг, що їде в депо. Остання подорож…

Іноді, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дівчину, тому що є така, яка я є? А чи це кохання?