Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

І трапилося це, усього-на всього, через якийсь віщий сон.

Моїй пращурці наснилося, що то солдат іде без кресала. Що то вона, а не він, мусить шукати й завойовувати свого судженого. Що не буде монет. Ані золотих, ані мідних… [10] Оммаж «Огниво» Андерсена.

Цей сон вона розповіла батькам.

Насправді, шановні читачі, не хочу вас обманювати. Розумієте, ми, письменники, також люди. І, як дружина, що виправдовує чоловіка-пияку щоразу, коли той приходить додому з безглуздою усмішкою на вустах; як дитина, що вірить у Діда Мороза навіть після того, як бачить, що батьки вночі незграбно фігачать остогидлі лижі під ялинку; як Стенлі Ковальські, що вже здогадується про підступ Бланш, але й далі кохає її [11] Головний герой п’єси Т. Вільямса «Трамвай „Бажання”». … ми хочемо вірити. Бо віра – вона не тільки наївних молодиків живить. Віра – вона ж любов. Бо любиш, незважаючи ні на що, всупереч, а не через щось, бо «так треба» (то не любов). Віра – вона ж натхнення. Бо ти віриш, що твій роман прочитають, і що він сподобається. І що зовсім невипадково на твій день народження незнайома читачка напише схвальний відгук, а бо тому, що треба написати ще й цей твір, робоча назва якого «Германія». До речі, вам яка назва більше подобається: оця робоча, що висвічується в мене в заголовку Ворду, доки я пишу роман і грає тихо музика й пашить різдвяна свічка на комп’ютерному столі…, чи та, яку вибрано наостанок? Киньте фідбек пліз [12] Моя ФБ-сторінка «Галина Горицька». .

І хоча це художній твір, я хочу бути чесною з вами. Тож…

Тож. Насправді не було ніякого віщого сну. Насправді після того, що накоїла моя прародичка, треба було тікати чимдалі. Через море, через гори, в морок зими – байдуже. Бо якби секрет розкрився, на неї чатувала б вірна смерть.

Моя пра-пра-бозна-скільки-разів бабуся належала до нащадків кельтських племен ґелів [13] Ідеться про ірландців. . Про них багато чого відомо, зокрема, завдяки популяризації легенд про рудих, схожих на леприконів ірландців з їхніми танцями, віскі й армією, трохи схожою за методами на джихадистську.

Проте багато чого й не відомо. Скільки насправді їх загинуло в «картопляні голодомори», а ще перед тим – від «чорної смерті» чуми? Чи тоді, коли моя прапрабабуся – єдина дочка ірландського фенія [14] Ірл. «воїн». Влада верховного короля Ірландії була номінальною й поширювалася тільки на особисті володіння – Міде. А ось фенії були поза системою кланів і королівств давньої Ірландії й не підпорядковувалися верховному королю Ірландії. Вони мали чисельні привілеї – жителі Ірландії платили їм данину. Щоб стати фенієм, потрібно було пройти певне навчання військової справи й складні випробування. Фенії становили ніби замкнену касту зі своїми звичаями, законами та традиціями. Стан феніїв нагадував дещо стан козаків в Україні в XIV–XVIII ст. Привілеї феніїв і їх незалежність призвели до конфлікту з верховним королем Ірландії та регіональними васальними королями й вождями кланів. Це стало причиною загибелі феніїв і зникнення цього військового стану. з Ольстера [15] Одне з п’яти королівств, на які ділилася Ірландія за Раннього Середньовіччя. подалася до Германії, залишивши своїх рідних, що вважали її нещасною божевільною, можна було уявити, що зробить Генріх VIII, коли припише собі новий титул [16] Ідеться про титул короля Ірландії, котрий той отримав у 1541 році в результаті посилення англійського панування острова. ?

Макс була зі мною вже досить довго, якщо порівняти з тривалістю моїх всіх попередніх стосунків, – цілу вічність. Це дуже не просто пояснити. Я навіть собі зізналася не відразу, що я люблю її – жінку. І сама я також – жіночої статі. Ми вирішили нічого не змінювати: я не пила гормонів і не називала себе в чоловічому роді, не мала тяганини зі зміною статі в паспорті й не гнівалася на батьків, котрі намагалися мені прищепити хороші дівочі манери, аж доки я їм не написала про Макс.

Погодьтесь, вкрай недоречне ім’я для подруги-лесбійки, що грає роль жінки в нашій парі. Вона ж бо мусить бути жіночною? Це ж я, мовляв, мужик! Однак навіщо кліше? Насправді у цьому світі, де хтось кохається з гумовою жінкою, хтось – зі справжньою, але в дупу, а хтось любить котиків з інстаграму й свою маму за яблучний пиріг… кліше давно перестали існувати. І навіть кліше – то тепер знахідка, вкрай вибаглива й тонка річ. Смак на противагу несмаку. А тогой узагалі немає, бо що може бути несмаком, якщо границі стерто й повністю зататуйоване тіло моделі-андрогіна (чи то маскулінної дівчини, чи ти худорлявого хлопця – іди знай?), замазане коректором «Макс Фактор» до стану пелюсткової шкіри немовля, – то мейнстрім? Усі його перепостили, хто ще не зробив такої-сякої репліки з власним. І не сфотав своїм останнім айфончиком зображення в трохи брудному дзеркалі вбиральні.