Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

Бабуся була непересічною. Про таких у Франції кажуть: фем фаталь . Не красивою, зовсім ні, але щось таке в ній було… Якась таємниця. Дідусь розповідав, що як тільки зустрівся з нею поглядом, то не зміг пройти повз. Ну тобто проїхати (він тоді сидів за кермом німецького джипа Stoewer R200). Дідусь казав, що йому спочатку хотіли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберігав колишню велич рейху – свастику на закрилках передніх коліс. Однак після бомбардування авіації союзників, котре майже повністю знищило місто, нюрнберзькими вулицями міг проїхати хіба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постійний привід на всі колеса з блокуванням міжвісного й міжколісного диференціалів і незалежна підвіска всіх привідних і керованих коліс. Дідусь міг годинами, доки я, маленька, сиділа в нього на колінах, розповідати тільки про німецьку техніку й мою бабусю.

Його зацікавило, яка вона, ота молода баварка, котра у своїх туфельках на високих підборах долає з такою легкістю, немов у неї променад, перешкоди – уламки головного проспекту міста. В руках вона несла стос пожовклих тек і думала про щось своє, раз за разом тривожно мотаючи головою з непокірною гривою кучерявого рудого волосся. А потім, уже в кафе, де вона незворушно і якось зухвало («безцеремонно» казав усміхаючись дідусь, згадуючи їхню першу зустріч) розмовляла з ним, переможцем, полковником радянської армії, він усе для себе вирішив і тільки всміхався тихцем. Він казав:

– Я відразу зрозумів, що знайшов її.

– Але дідусю, вона ж була ворогом, німкенею? Ти не боявся, що нічого не вийде?

– Ні. Вона була наполовину єврейкою – однією з тих, небагатьох, хто вижив після нюрнберзьких расових законів [4] Нюрнберзькі расові закони – два расистських (насамперед антиєврейських) законодавчих акти («основні закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону німецької крові й німецької честі. , і я знав, що зможу її вивезти. Я боявся тоді тільки одного, що вона не полюбить мене. Це одне, що мене бентежило, – відказував мужній герой, обпалений війною полковник із пошрамованим обличчям і безліччю нагород.

Дідусь ніжно всміхався, згадуючи мою бабусю. Я була тоді малою, аби замислитися про те, що й справді боятися треба було іншого: бюрократичної системи совків, котра зовсім не жалувала шлюби своїх червоних командирів із німкенями.

– У ній була якась таємниця. Щось таке, що вона пронесла в собі назавжди. Шкода, що ти не встигла з нею познайомитися, – казав із гіркотою в голосі дід і стискав свої старечі зів’ялі губи. – Ти схожа на неї. У вас в жилах тече та таємниця…

Потім дід завжди зітхав і переходив на свою іншу улюблену тему: німецьку техніку. Я бачила їхню з бабусею весільну світлину, і хоча та була вицвілою й переламаною саме посередині її усміхненого, щасливого обличчя (старий фотопапір твердіший за картон), все одно можу стверджувати: наречена випромінювала світло краси. Щось у ній було тендітне, однак нездоланне. Щось доленосне. Її погляд ясних очей зі старої пожовклої світлини завжди супроводжує мене…

Дідусь мені залишив й інші світлини в польовій, шкіряній сумці через плече – і вона, і всі ті світлини дісталися мені в спадок із назавжди прекрасною бабусею й до непристойності молодим дідом – молодим полковником, що щасливо всміхається в об’єктив… А за ним лани широкі, й десь там, на задньому плані, полум’яний горизонт моєї Батьківщини (чи то від сонця, що сідає, чи від заграви пожежищ). Тієї, яку він захищав від фашистських загарбників, так само, як і мій другий дідусь, щоправда, вже не від фашистських, а радянських окупантів, за що й отримав кулеметну чергу напроти легендарної Стіни розстрілів у тюрмі на Лонського [5] Спеціалізувалася на політичних в’язнях. Зокрема, в червні 1941 року працівники НКВС розстріляли близько 1000 в’язнів (згідно зі свідченнями начальника тюремного відділу НКВС по Львівській області лейтенанта Лермана, 924 особи). . Він був партизаном УПА. Його піймали акурат на початку Сталінградської битви. Середина 1942 року. На Східному фронті катастрофічно бракує людей, але на вилов і розстріл упівських партизанів солдат не шкодують – то було святе діло для Коби. Він і своїх не жалів, і чужими інакодумцями не гребував. Левіафан мусив жити.

Моя мама – упівський виблядок, покруч (бо було заведено вважати, що бабуся – комуністка; не докопувалися, як комуністка могла одружитись з упівським партизаном). Якби не батько – кандидат наук, нащадок солдата, що «визволяв» Берлін, героя війни, не бачити моїй мамі вишу. А так я народилася в сім’ї радянських інтелігентів.