Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рідною мовою. І він послухався. Трохи пізніше, разом із Берією, той наказ канув у лету. А потім, за Хрущова, знов повернувся. І справді, Дмитро, котрий виписував «Літературну Україну», прочитав той дивакуватий вираз і ще багато інших. Однак, загалом, навчився гнучкості: «Тре’ українською? Та будь ласка! Перейти на російську? Єсть!»

Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.

Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».

Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися – їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.

Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.

Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.

«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі його кімнати постала Тоня з рішучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею він побачив незадоволену мармизу сусідки – це їй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку білу хустинку, до речі, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволі, неквапливо, мов вуж, сповзала, чіпляючись за тканину сукні, з її плечей. Нарешті вона підвела очі на нього:

– Ти хотів познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переїду до тебе, хочеш?

Майора знагла застали. Він тільки розвів руками:

– Місця вдосталь…

Цією фразою було вирішене квартирне питання Тоні та її сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Років зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.

З поверненням Алі всередині Льоні неначе відбувся вибух, перебудова клітин, Реформація, контрреволюція… І все це – одночасно і щонайменше.

Він перестав пити. Гормони зашкалювали. Льоні навіть іноді здавалось, що коли він дивився на вогняно-руду молоду жінку в своїй, ну тобто в спільній комунальній кімнаті, то в нього починає відростати втрачена на війні кінцівка.

«Іноді люди роблять дивні речі. Скоріш за все, це не тому, що вони дурні. Просто вони не такі, як інші. Або обставини інші, не ті, які прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору інших…

Льоня розмірковував довго. Часом надто довго. На примусі повільно збігала кавова пінка. Він ніяковів, як хлоп’як, при одному погляді на Алю. Вона стала ще більше схожа на матір – у неї з’явилось сиве волосся, а від того сонячна осяйність її якось ужіночнилась, пом’якшала.

Вона повернулася влітку п’ятдесятого. Просто подзвонила в двері своєї колишньої квартири. Пізніше Аля казала, що не збиралась навіть заходити до рідного будинку. Навіщо? Адже всі, окрім неї, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляється, не всі…

Коли пролунав той доленосний дзвоник, і Льоня побачив, як Зіна Яківна обливається на порозі сльозами і пригортає свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумління, бо він захотів бути з Алею: «Ні-ні… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мій обов’язок. Мій… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Він почав квапливо терти вилиці. – І потім, може, вона вже кохає когось. Не те що я. Але… Я ж також…»