Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

Хоча заради справедливості треба зазначити, що радіо захопило радіопростір від Магадана до Ужгорода ще далеко до війни. І телебачення з’явилося ще до війни. Гітлер і Сталін одночасно зрозуміли, яке значення для ідеології воно матиме. І поки Лені Ріфеншталь 9 9 Німецька актриса, спортсменка та кінорежисер епохи нацизму, близька подруга Гітлера. отримує німецьку Олімпійську відзнаку 1-го класу за зйомки різноманітних спортивних подій під час Олімпіади 1936 року, що її, разом з урочистою промовою Гітлера на відкритті транслювали вже повним ходом по німецькому ТБ, в Радянському Союзі якийсь суцільний технічний провал з радіоглядацьким простором…

Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.

А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять дев’ятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням – у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.

Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин – офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився…

У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою – все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.

Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…

Однак, повернімося трохи назад.

Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.

І все ж тоді нічого не відбулося.

А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сім’ї, ні любові. А потім з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».

Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з літа сорок восьмого по літо п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.

І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналістики. Cтворений при Вищій партійній школі ЦК Компартії України, він цілком і повністю підлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всіх сфер життя.) На цьому факультеті терміново готували партійні кадри для нового для тодішнього Києва телебачення, і проіснував він рівно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрібні штатні одиниці, а потім його закрили. Київський же факультет журналістики, який функціонував ще до війни і на який мріяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентів і викладачів репресовані (у такий спосіб боролися з націоналізмом і космополітизмом), і відновили його тільки в п’ятдесят шостому.

Іще до закінчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштується працювати на українське ТБ. Адже армійські зв’язки допомогли отримати посаду інструктора відділу пропаганди і агітації райкому партії Ленінського району. Там же дали кімнатку в «недопалку». Так він називав той дивний будинок на перетині вулиць Саксаганського і Червоноармійської 10 10 Сучасна Велика Васильківська. , котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича – новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що…» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.