Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

…Кхе-кхе…

Щось він відволікся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповідь на партзбори до приходу Тоні, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, підбита… А втім, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумів, що до цієї індульгенції він аніяким чином не причетний. Усе це – завдяки Тониному чоловікові. Він відчував, що шлюб її не склався, хоча вона стоїчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спідницю, усе своє причандалля після «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.

Звісно, Тоня не відразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кілька зустрічей, котрі молода жінка вперто не воліла називати побаченнями. Кілька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрічей. Дмитро Степанович часу не марнував і грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить – пригостить тістечком з кавою, то в кіно, то подарує щось з галантереї (приміром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок – рідкісні парфуми фабрики «Новая Заря» 4 4 Легендарна московська парфюмерна фабрика, яку заснував француз Г. Брокар в 1864 р. Після Вітчизняної війни фабрика випускала кілька найменувань продукції, дуже популярної серед жінок Радянського Союзу. .

Тоня була – мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався підгодовувати – кидав їй хлібні крихти, підманював ближче. Чи підкупили її подарунки? Скорше увага. І, звісно, оте регулярне протиставлення свого чоловіка і екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.

Чоловік її, Льоня, колишній моряк Пінської військової річкової флотилії, що втратив ногу у «Київському котлі» 5 5 Йдеться про героїчну оборону Києва, що закінчилась трагедією. «…19 вересня 1941 р., 90-й день війни… на схід від Києва створено три котли, які блоковані нашими значними силами…» – запис зі щоденника генерала Ф. Гальдера. , захищаючи рідне місто, безнадійно спивався і тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, війни, дружини, сина… Тонув у дитинстві, райдужності того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.

І ось ті півроку, котрі пройшли після доленосної зустрічі наприкінці сорок сьомого на Бессарабці, коли жінка буквально зіштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював їй на роботу. На коротких зустрічах все запитував про сина… А якось, чергової телефонної розмови, що відбувались регулярно, попросив: зустріньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.

І Тоня здалась. Трапилось це так.

Буяли квіти на клумбах міських парків. Яскравіли літніми сукнями киянки. Тоня вже призвичаїлася до паління і цьому процесу нервово віддавалась цілком і повністю. Як тоді на сходах ресторану «Театральний» 6 6 Легендарний готель «Франсуа», в кондитерській якого М. Булгаков пригощав тістечками свою першу дружину – Тасю Лаппу. В «Білій гвардії» фігурує як «дім мадам Анжу». За радянських часів переіменовано на «Театральний». Зараз на його місці розташовується БЦ «Леонардо». улітку сорок восьмого, куди її запросив колишній комроти. Жінка хвилювалась.

По-перше, вважала, що невідповідно вдягнена, і, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирішила, і з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навіть не Дмитро з його увагою, залицянням і подарунками (хоча дівчина і відзначила разючу зміну у поведінці колишнього комроти). Ні, основна причина була в Льоні.

Тоді він саме закінчував другий курс політехнічного і відверто ігнорував дружину. Може, через іспити? Звісно, ні. Він соромився, уникав її, схоже, зважував і давно все зважив. «Як я міг одружитися з нею?» – пролітало в його голові. Безпідставно. Адже Тоня залишилась такою, як і була, коли вперше зайшла до нової оселі чоловіка, – робітницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою із байстрюком на руках. Вона нічим не завинила перед ним. То він змінився. І саме усвідомлення цього пекло його соромом. Тоня підсвідомо відчувала глибинні причини відчуження чоловіка. Але все одно, суто по-жіночому не могла змиритися принаймні з демонстративним небажанням Льоні звертати на неї увагу. Власне, з тим, що вона і двома словами не перекинулась з ним за останній місяць. Льоня просто дивився крізь неї, чи то вирішуючи якісь математичні задачі, чи то згадуючи своє осяйне непманівське дитинство. Це вже було не важливо.