Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

– Мені що? Забрали, віддали… Усі гинули тоді. Чого згадувати?

То було риторичне питання. Колишня снайперка не чекала відповіді. Узяла чарку горілки, випила залпом. Заїла хлібом. Здається, бородинським, із тмином. Тоня такого в гастрономі у вільному продажу не бачила. Колись їла в дитинстві у бабусі в селі. За вікном ресторану голосно цвірінькали пташки, поволі вечоріло. Біля центрального входу в театр опери і балету 8 8 Сучасний Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка. , навпроти якого розташовувався ресторан, поволі почали юрмитися по-святковому вбрані відвідувачі – пошановувачі Бориса Гмирі. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афішу опери «Тараса Бульби», де у відомого співака була одноіменна арія. Їй тоді навіть здалося, що вона чує його оксамитовий бас з причиненого вікна на другому поверсі театру. Мабуть, то була репетиція – спало на думку жінці. Після горілки Тоня розслабилась і вже не переймалася, що в неї стара сукня, ще й вилиняла під пахвами. Ото сором… Але то пусте.

Дмитро склав руки дашком над білою скатертиною і мовчки спостерігав за нею, поки офіціантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала їхньої ідилії:

– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся він до неї, котра, виявляється, вже хвацько п’є горілку. – Я недаремно згадав отой епізод. Ну, ти пам’ятаєш… Ця каблучка знята з пальця однієї нацистки. І я вважаю, що ти гідна її носити. На, тримай.

З цими словами Дмитро знову урочисто підсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тоні, явно очікуючи вдячності. Однак миттєво почув у відповідь:

– І ти гадаєш, я носитиму оце? – Вона гидливо відсунула його. – І потім, звідки ти знаєш, що та, в якої ця каблучка була відібрана, була нацисткою?

Чоловік поморщився:

– Усі наші вороги заслуговують на кару! І потім, вона вже померла. То яка тепер різниця: була, не була… Бери!

– Та не треба мені! – вже голосно обурилась Тоня.

– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я віддаю тобі все, що маю. Бо ти – мати моєї дитини, і я хочу піклуватися про тебе.

Тоня лише знизала плечима і відвернулася до вікна. За ним все так само цвірінькали пташки, оспівуючи таке скороминуще літнє тепло. А ось по-святковому вбрані театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котрої на городі з-поміж інших цілющих і запашних трав і тмин ріс. Бабуся його вирощувала на продаж і собі до хліба додавала. Згадалися і помідори, і велика біла редька, її Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухій, порепаній землі півдня України. А якщо вірити бабусі (а та зналася, ще й як на цім), редька особливо була корисна для молодого організму онучки…

Привіт. Давно не чулись.

Тож я – Марія. Саме те немовля, про появу якого на світ наприкінці сорок шостого йшлося в попередній книжці.

Мене назвали так батьки – інтернаціональна родина, як зараз кажуть, котрі обирали з-поміж дивовижних імен, як-от Даздраперма, Ревміта… І всі вони несли в собі, немов ті палімпсести, глибокий комуністичний сенс. Однак мама ніколи не була комуністкою, тож вони з батьком зупинились на простому імені, значення якого здебільшого зводиться до прозелітської місії однієї жінки, котра народила Мессію. Але як я не стала комуністкою, так і віруючою мені стати не дали. Тож просто – Марія. Народжена у грудні сорок шостого від німкені з Берліна і двічі Героя Радянського Союзу, котрий той самий Берлін «визволяв». Якщо ви гарно знаєте історію Радянського Союзу, то приблизно зрозумієте подальшу долю моїх батьків. І поки що – крапка на цьому.

Але от що я хочу додати.

Звісно, та каблучка було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

На початку 50-х гомін лихоліття війни притих, а подекуди, в особливо удачливих сім’ях, ніби й зовсім про війну забули. Відбувалася перебудова, зміна поколінь, уявлень про життя і навіть цінностей. Почалося якесь всеохопне оновлення. Ренесанс. Пам’ятаєте, як у Булгакова? Звісно, ні… Бо якщо ви з п’ятдесятих – Булгакова і його творів для вас ще не існує. Роман «Майстер і Маргарита» побачить світ тільки у 1966 році, через 26 років після його смерті, і лише в скороченому журнальному варіанті.

Йдеться про оновлення побутового характеру. Про покращення – не про пом’якшення, розширення, спрощення, амністію, повернення… Про це мова йтиме пізніше.

А втім, як би скромно не жили кияни, вже з’явився телевізор, та й радіозавод почав випускати різні моделі, так би мовити, створюючи попит на консьюмеризм. Купив радіо – а тепер мрій про покупку телевізора! (Звісно, лише мрій…)