Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстріл.

– Досвідчений військовий, з вищою освітою і потрібними навичками. Звісно, тебе проінструктують. І відправлять на курси покращення вимови.

– А вас куди направляють?

– Випросив собі викладацьку посаду у школі контррозвідки. З трудом… – Максим Ігорович зітхнув, але йому не вдалось зіграти сум ані інтонацією, ані мімікою. – Так що я буду позбавлений сатисфакції від знищення недобитків ворогів Радянського Союзу. Тільки порозповідати про це на лекціях зможу. А ось ти, майоре…

Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами відпочивала в санаторії, що з часу його просування по службі стало незмінною традицією. Щоправда, Геннадій Петрович з нею ніколи не їздив. Бо, по-перше, ця відсутність давала змогу віддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка відомого лікаря з київського військового госпіталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосіб життя: три цигарки за добу і третина пляшки міцного. Не більше. Геннадій Петрович підсвідомо корився їй. Бо відчував: вона – його внутрішній ментор і контролер. І якби не Наталя… Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабінеті і смалити цигарку за цигаркою у процесі напруженої роботи.

Останнім часом тієї роботи у його рідному відділку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всіх конфесій, зовсім не поменшало. Навіть додалося.

Найбільшу проблему становили західняки. Увесь той величезний масив лісного народцю, що перебивався по криївках і котрому усіляко допомагали їхні родичі та інші співчуваючі вороги народу. Геннадій Петрович цей термін вигадав, коли сидів у ложі-бенуар на новорічному «Лускунчику» напідпитку і спостерігав за мишами, що вночі виходять на полювання в будинку. Іще були оживаючі фігури ялинкових прикрас (збочена фантазія Чайковського). Такі собі романтичні і якісь… немічно-безпорадні. Тож вони нагадували лісовий народець. Згорблений старець Дросельмаєр, що підкинув Лускунчика, – то родичі, що їх годують. А миші – то, звісно, чекісти. А Мишачий король – то Сталін власною персоною. Пахан. Однак Геннадій Петрович не те щоб таке подумки крутив у голові (бо хтозна, які технології використовують на допиті), він просто спіймав себе на цій думці і відразу відсік. Як хвоста ящірці. Залишились лише ялинкові іграшки і Дросельмаєр…

Минуло кілька тижнів. Перша стадія шоку від розмови з начальником – заперечення – у майора минулася. І тепер настала друга – він думав, як би належним чином організувати своє переведення на Закарпаття або Західну Україну.

Дружина повернулася з Криму засмагла і схудла, немов таранька. Сказала, що кожного ранку відвідувала гімнастику в лікувальному корпусі. Цього разу їй пощастило: «оксамитовий сезон» у військовому, відомчому санаторії під Алуштою.

Вечоріло. Геннадій Петрович, розперезаний відсутністю благовірної, за звичкою одним махом прикінчив півпляшки свого «горючого», не чекаючи, поки жінка повернеться з дружніх посиденьок з приятельками – такими самими миленькими курочками, як вона сама. Бо потім – зась. Прискіпливо огляне пляшку і накладе вето. А йому ж треба хильнути. Бо новини були не те що невтішними, скоріше – катастрофічними. Він гарячково обмізковував варіанти:

«А якщо так… Я поїду і Наталя зі мною. А мої вітрогони довчаться і – гайда до нас на літні канікули…»

Майор уявив собі Ужгород, а точніше поле і навколо – смереки, бо саме так уявляв собі оте місто біля мадярського кордону, і лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, він відчував, що потрапить на Захід… Чуйка.

Усе, що стільки років він, як та квочка (він, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевізор, гарнітур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканні, – вивезена з Німеччини… Усі одяганки її, якісь витребеньки. Все ж було так добре, на мазі… Потрібні зв’язки в школі його вітрогонів, де поблажливо закривали очі на постійні проблеми з фізикою та математикою старшого, і з фізкультурою – в молодшого. А ще домовленості у кравчині, в магазині… «Свої люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Він може, як якийсь генерал тоді з Берліна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – із зв’язками? Хіба вивезти і гастроном на додачу?»

Що казати – Геннадій Петрович був у розпачі. Картковий будиночок зі зв’язками, що забезпечував досить комфортне існування, готовий був от-от розпастися.