Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

– Я навіть не встиг підготуватись і щось придумати. Хрущов лютує неймовірно. Джон той же був його другом. Навіть пішов поголос, ніби його навертали до комунізму спеціально, аби він на нас працював. А тут підвернувся, значить, ти зі своїми словами, що той в Америці не може бути справжнім комуністом. От скажи, ти йому справді щось таке говорив на пляжі? – Начальник зиркнув на майора так хижо, що той ледь під землю не провалився. – А втім, тепер байдуже. Механізм запущено. І тепер ми, так би мовити…

Максим Ігорович затнувся і аж руки заломив, потираючи оскаженіло долоні. Геннадій Петрович зрозумів: то вже ознака відчаю, навіть не схвилювання. Бо начальник сказав таке:

– Хрущов, кажуть, особисто тепер узявся за наші контрольно-наглядові справи 22 22 КНД – заводилася органами держбезпеки на кожного співробітника Ради Міністрів, ЦК Компартії, зокрема і технічного персоналу. . І тепер мова йде про переведення. Але, Гено, я хочу, щоб ти знав – ми мусили його розробити. Це було справою честі…

Однак майору було вже абсолютно байдуже щодо честі і особистих справ, він укотре перебив:

– Переведення – куди?

– Мене понизили сьогодні до майора і перевели. Я тепер на короткій мотузці. Ну, ти ж розумієш – я ні в чому не винен. А ось ти розробляв Стейнбека… Ти відправишся на Закарпаття, а то й Західну Україну. Кудись туди, де ще й досі триває війна за встановлення радянського ладу. Війна із націоналістами.

– А якщо я відмовлюсь? – несподівано для самого себе припустив майор.

Максим Ігорович нарешті набув звичного для себе вигляду – вишкірився злорадно:

– Забув, де ми розмовляємо?

– Залякуєте? – парирував підлеглий.

– Ні, наголошую. Там олівцем в списку на вході уписано твоє прізвище. Якщо відмовишся – тут і залишишся. Звісно, ненадовго, бо це тюрма для обраних, потрібних системі. А ти ніхто і нікому не потрібен. Підеш по етапу. – Максим Ігоревич пильно глянув на майора. – Однак все рівно опинишся серед українців. Бо вони в ГУЛАГу вже складають п’яту частину, Гено. Мову підучиш. Фактично опинишся як на Західній Україні. Ліс валити будеш. Або яку магістраль побудуєш. Вирішуй, що тобі до душі. Вибір невеликий.

Майор лише кивнув, мовляв, дурницю бовкнув. Начальник продовжував:

– Так що, Гено, наостанок ти ще послужиш батьківщині. Ну от. І там, цілком імовірно, заслужиш не просто нагороди, а – бойові медалі. Бандоунівців яких пристрелиш. Розробиш парочку, яких ще перекувати зможемо. Красота! Ти ж не воював? От і нагода тобі підвернулася.

Але зблідлий Геннадій Петрович останніх слів його не чув і глибокодумно промовив:

– Цікаво… Отой вираз – розробляти. Я чую це постійно. Ми розробляємо кожного другого.

– І це правильно. Бо ворог не спить.

– Не те… Розробляємо, а отже – вистежуємо, залякуємо, примушуємо співпрацювати. Цікаво, скільки таких, розроблених, і справді з нами співпрацює? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помінялись ролями чи вже стали ними?

Запала ніякова тиша. Начальник не відповів. Натомість промимрив щось в нечіткій, такій не притаманній йому манері:

– Таке… – Потім виправився і додав:– Я люблю інше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всіх тих, кого треба. А інші вже давно завербовані або усунуті. Але я радий, що ти розумієш усю серйозність і значення нашої роботи.

– І нашої ситуації, – додав майор.

– Ні, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.

Чекісти розмовляли в одному з бездонних підвалів-карцерів сірого моноліту по Володимирській вулиці тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кілька секунд. Геннадій Петрович нічого не відказав і не перебив відлуння останніх слів начальника.

По дорозі додому майор картав себе за останні кілька хвилин розмови з шефом, постійно прокручував сказане в голові.

«А як же мої церковники?» – він зволікав, хоча й розумів, що це нічого не дасть. Однак ниття на затятого чекіста, його шефа, точно б не подіяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже міністерство вкрай раціональне. То навіщо переучувати підлеглого? Застругувати цей олівець по-новому, коли можна писати і так, огризком?

– Нікуди не подінуться твої церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Уніатами. Не переживай.

– Ви ж казали – бандоунівцями?

– Бандоунівіці й уніати – це одне ціле. І цій гідрі давно пора відтяти всі голови. Я б і сам поїхав. Однак галичанську говірку навряд чи зможу достеменно відтворити. А об’єкти ці хитрі… Їх не проведеш. Ти ж із Житомирщини?