Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

Майор мугикав у такт, аж раптом Богдан не витримав:

– Ти думаєш, мені приємно, що рік у ленінградський розвідшколі – коту під хвіст? Я ж на хорошому рахунку у начальства. А тут…

– То що сталося? – посерйознішав майор.

– Волосся і зріст…

– Що?

– Сказали – не можу займатися зовнішнім стеженням. Я ж високий блондин. Такі стають розвідниками лише у кінофільмах. Ти що, гадаєш, якби такий співробітник, як із «Подвигу розвідника», Федотов, справді існував – він би виглядав, як актор Кадочников 17 17 П. Кадочников в радянському художньому фільмі 1947 р. «Подвиг розвідника» грає головну роль майора О. Федотова. Сам актор напрочуд красивої зовнішності. ?

– Щось ти загнув…

– Я? Та ні. То не мої слова. Я тобі цитую свого начальника. І хоч я ні в чому не винен… Але ось так… – Потім Богдан перервався, гукнувши до офіціанта: – Мені ще коктейль, будь ласка. Тільки без лимона і не треба лікеру. Просто горілки налийте!

Геннадій Петрович у свої спогади нещодавньої зустрічі з товаришем так далеко полинув, що ледь не впав з перекладини, виконуючи ранкові вправи на подвір’ї. Красивий, дебелий, з випуклими біцепсами і крапельками пролетарського поту поверх майки та галіфе. Усе – як годиться. Чистокровний слов’янин, яким він себе вважав. Без усіляких там галичанських, середньоазійських та інших домішок. Звісно, він не був шовіністом. Просто трохи зверхньо ставився до інших національностей. Це – м’яко сказано. Майору спало на думку: «Слава…Сталіну, що в рідному відділку з розробляння духовенства усіх конфесій я можу бути таким гарним, і ніхто мене за це звідти не попросить».

Насправді тридцятивосьмирічний майор Геннадій Петрович, котрий все чекав на чергове підвищення «за терміном» не був ані зразком чоловічої краси, ані хоча б «в другому ешелоні», так би мовити. Однак неймовірна цілеспрямованість, ідейність, що вилискували в очах собачою покорою до начальства, і пряма причетність до відділку «О» надавали йому певного геройського флеру. Особливо в очах жінок.

Якщо вже говорити про те, що у відділку називали «характеристикою», то він був зросту метр сімдесят сім. Вага – дев’яносто кілограмів. Очі каро-зелені, іноді – жовті. Барильце, що вже намічалося, і поріділа шевелюра. Коли посилено займався спортом і не впадав у перманентні, однак легкі запої (знаєте, є такий тип маскулінних чоловіків, котрі без певного рівня етилового спирту в крові – мов без рук), то розквітав і легко набирав м’язову масу.

Імовірно, вам цікаво, звідки я знаю його «орієнтування» і приділяю цьому таку увагу? Адже я не дуже полюбляю надавати зовнішніх характеристик героям, які, я в цьому впевнена, набувають їх самі, в вашій багатій уяві.

Річ у тім, що оце саме «орієнтування» саме зараз на його роботі посилено вивчає начальство. Бо не лише товариша Богдана переводять до іншого відділку.

Однак Геннадій Петрович про це ще не знає. Він спокійний і пишається собою, бо саме закінчив розробку справи одного такого – ідейного. І вважає себе справжнім громадянином – не зіпсованим, як-от інші, ідейні. Котрих тільки (якщо вірити словам кмітливого товариша) і саджали зараз.

Власне, всі вони були ідейними – ті, яких доручали таким, як він, чекістам-мдбешникам. Одні їх, нескорених, розробляли, інші – вели. Ще були треті, інформатори – ті втиралися до них у довір’я, слухали на кухні їхні розповіді, гойдали в такт ногою під їхні пісні, дивилися їм в очі і кивали головами: «Говори, говори, розкажи мені все»… І крутилося веретено стрічі, розмотуючи нитки долі. А потім, уже там, у ГУЛАГу, їх також зустрічали чекісти, адже охоронцями Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення виступали працівники Міністерства державної безпеки.

Особисто для нього, майора того самого міністерства, громадяни Радянського Союзу ділились на два типи: були лише зека (дарма що Беломорканал добудували, а термін «заключонний каналоармієць», себто навіть його абревіатура, залишилась, в’їлась) і чекісти.

Вся падаль і гниль, всі блатні, всі каліки, торгаші, ідіоти, котрі не могли за себе постояти і на яких могли в будь-яку хвилину донести, всі поети, націоналісти, всі незгодні – то були потенційні зека. Всі невлаштовані після війни інваліди, фронтові хвойди, безпризорні сироти, що залишились після смерті батьків, загиблих на фронтах…