Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

Геннадій Петрович перетнув внутрішнє подвір’я і протягнув вахтеру слідчого корпусу червону сап’янову книжечку посвідчення. Старшина чомусь вишкірився в неприродній посмішці, ніби знаючи щось таке, чого не знав майор, і почав шукати його прізвище в списку допущених у ВТ 20 20 Внутрішня тюрма. . Ймовірно, знайшов. Потім інший сержант, з «коридорних» – себто тих співробітників, що конвоюють в’язнів і наглядають за ними і, задля безшумності, носять войлочні капці, провів Геннадія Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього відвідання внутрішньої тюрми. Абсолютно не всі співробітники міністерства там бували. ВТ відрізнялась від інших тюрем. Пристойна їжа, особливі ув’язнені. Ті, котрі ще були потрібні системі і з котрими ще треба церемонитись. Церемонія ця іноді переходила межі, котрі, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерів 21 21 Термін виник під час Другої світової війни. Блокбастерами спочатку називали величезні бомби, якими німці бомбардували міста Великої Британії, а також англійці міста Німеччини – такі, що були здатні знести цілий квартал ( англ. – bust the block). Щодо кіно, його використання закріпилося після кількох надзвичайно фінансово-прибуткових кінофільмів. . Прогулянки поза міністерством, їжа з сусіднього ресторану, відвідання театру… Але про все по порядку.

Тривало довге, вологе літо з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарність обіцянки, що все в природі циклічно і колись трапиться і тепле, погоже літо, нагадувала Геннадію Петровичу про трьохрічної давнини розмови посеред Дніпра з начальником. Геннадій Петрович довгими вечорами із сумом ті розмови пригадував. Буяючу зелень, водія, що відхекувався на березі Дніпра після того, як його зіштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович і тривалий інструктаж про те, що йому слід робити на операції з іноземним писакою Стейнбеком, а що – ні. Після цього приватних розмов з начальником він не мав, хоча Максима Ігоровича за ці три роки, що пройшли з тих пір, підвищили до генерал-майора і чомусь майору здавалося, принаймні він в це вірив, що того підвищили за оборудку з американцем і незабаром підвищать і його – прямого виконавця. Ніби почувши ці думки, начальник запитав:

– Пам’ятаєш Стейнбека?

– Так, ну звісно! – Геннадій Петрович хотів було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку і ваш інструктаж на байдарці посеред річки, аби нас ніхто не підслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: – Я ще з ним плавав по Дніпру.

Генерал-майор кивнув.

– Так ось. Ми його не розробляли. Тобі та іншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А замміністру – що в мене таємний наказ. А сам собі – що то справа честі, якщо вже ніхто не докумекав, хто такий той писака – жалюгідний нишпорка. А насправді то була моя ініціатива – перевірити цього американського туриста. І ніякого замовника, окрім моєї совісті, не було.

В сутінках підземелля, коли очі майора звикли до темряви, він розгледів, як начальник раз за разом потирає долоні, ніби йому холодно. Тепер він цей дивний жест зрозумів – той дуже схвильований.

– І знаєш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях він вперше запропонував свої послуги ЦРУ. Нашій контррозвідці це відразу ж стало відомо.

– То нам світить по медалі? – зраділо перебив Геннадій Петрович, котрий завше вирізнявся кар’єризмом ще з самого початку роботи в МДБ і певною недоумкуватістю в справах, що не стосувались безпосередньо його професійного зайняття.

– Ну не зовсім… Тут така справа… Він також обмовився в приватній бесіді за віскі з новим директором американської центральної розвідки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильність до комуністичної ідеології. Ну і Микитка взнав про це. Він же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москві і вислужується, уважно продивляється всі записки МДБ, навіть союзні. Знайшов цю інформацію відразу. Просто так склалися карти, майоре. Нічого не вдієш…

Геннадію Петровичу здалося, він чує гуркіт свого серця у вухах, немов стоїть коло самісіньких церковних дзвонів, в які оскаженіло б’є послушник. Згадав церкву з рідного села Павелки, і як добре співала його любка, котра потім одружилась з його рідним братом, мати майориного таємного сина – Миколи, в церковному хорі. Відволікся, ніби відійшов думками кудись… Тим часом начальник продовжив: