Олена Волинська - Повелителька ліхтарів

За столом Олена Степанівна з усіх сил підтримувала розмову, а її чоловік сидів надутий, наче сич. Він голосно шкрябав виделкою по напівпорожній тарілці та «цідив» домашнє винце. Але якоїсь миті, коли жінка розговорилась і назвала молодих дуже гарною парою, не витримав і за явив, що не варто поспішати, бо зараз дуже мінливі й непев ні часи. А сучасна молодь надто легковажна та просто може сплутати з коханням те, що насправді коханням не є.

Василь же, взявши Інну за руку й дивлячись Леоніду Володимировичу у вічі, спокійно сказав:

– Дякуємо, що ви за нас турбуєтеся. Проте ми вже визначилися з нашими почуттями й обрали дату весілля.

Дорогою додому Василь зазирнув до продуктової крам ни ці. Ще відучора, крім куплених на залізничній станції смажених пиріжків, чоловік нічого не їв. Але голоду не відчував. Він давно втратив апетит. Разом із мріями та надією. Звик обходитися малим, ділячись своїм пайком зі Степом.

Василь недбало стискав у кишені ті кілька гривень, які приберіг на «чорний день». Вибираючи найпростіші продукти, чоловік бачив націлені на нього погляди наче б і знайомих, але змінених часом людей. Ось Дмитро Данилович, зведений брат сільського голови, за ним у черзі стояв Віктор – його колишній однокласник. А той дивак у картатій сорочці – Михась, затятий рибалка. Усі гуртом, ніби змовившись, вдали, що його не бачать. Дмитро Данилович, зосереджено дивлячись на двері, щось розповідав Віктору, а Михась уважно вивчав цінники. З Василем ніхто не привітався. Його сторонилися й воліли не помічати.

Доки Василь ішов додому, у нього закололо в боку, тож довелося кілька разів зупинятися. Тим часом посилився вітер. Він відчинив і ганяв узад-вперед двері від сараю, які нестерпно рипіли, та нахабно пробирався під одяг. Темні хмари швидко набубнявіли. З неба посипалась льодяна крупа. За кілька хвилин, замість граду, на землю почали падати густі лапаті сніжинки. Білі пелюстки на деревах, деякі з яких уже рясно цвіли, і сніг – дивне поєднання. Таке ж непередбачуване, як життя.

Змусивши себе поїсти й нарешті знявши зі стіни старий перекидний календар, який «застряг» на даті «11 серпня» – дні, коли все змінилося, – Василь ліг у ліжко й одразу заснув.

Негода, набираючи обертів, ввійшла в азарт: грюкала в шибки, барабанила по даху. Коли гуркіт посилився, крізь сон чоловік не відразу зрозумів, що це стукає людина.

Василь зісковзнув з ліжка, на ходу застібаючи на сорочці ґудзики. На порозі стояла Марійка. Вона була в довгому брезентовому плащі.

– Ти вже ліг спати? А я вечерю принесла.

Протираючи долонею очі, Василь зніяковіло щось пробурмотів. Марійка пройшла на кухню, де вийняла з пакета кілька пластикових тарілок. Дивлячись, як вона господарює за столом, чоловік усміхнувся. Марійка завжди була йому справжнім другом. Заспокоювала, приносила в його життя рівновагу.

А Інна її чомусь недолюблювала. Можливо, просто ревнувала. Коли Василь казав «наша кума», вона завжди роздратовано бубоніла:

– Не наша, а твоя. Вона ж постійно стає на твій бік.

Для Василя Марійка назавжди лишилася кумою, хоча їхній із Борисом молодший син Тарас, його хрещеник, помер іще немовлям. Дитині не виповнилось і рочку. Одного з вечорів малюк просто заснув і не прокинувся. Лікарі назвали причину – синдром раптової смерті немовлят. Страшне горе тоді ледь не зламало Марійку, мало не загасило в ній жаги до життя.

– Поїж, доки тепле, – озирнувшись, наказала вона. – Зробити тобі чай?

– Дякую. Я потім сам зроблю.

– Бачу, ти вже почав господарювати. Вибач, не встигла навести лад у твоєму дворі. Займалася візою. Я в цих справах досі така безпорадна.

– Не переймайся. Я все зроблю сам. Дуже скучив за роботою на землі.

– Якщо скучив, то вперед, – махнула рукою Марійка. – Роботи вистачає.

За кілька секунд вона заговорила про інше:

– Чому ти відмовлявся від зустрічей? Я б тебе навідувала.

– Не хотів, щоб ти мене бачила там.

– У цьому ти схожий на мого Бориса. Дурні гордощі! Кожен може потрапити в біду. Та й не я була тобі потрібна. Правда? Був у Інни?

Найбільший «недолік» сіл: тут мешкає мала купка людей, тож таємниці надто швидко перестають бути таємницями.

– Був. Ми поговорили.

– Поговорили, то й добре.

Марійка підсунула стілець. Сіла поруч. Між ними примостилися спогади. Наче третій зайвий.

– Вона ж жодного разу тебе не провідала? Так? – сприйнявши його мовчанку за згоду, жінка продовжила: – Покинула тебе в біді. Хоча, коли я до тебе їздила, вона іноді передавала продукти через доньку. Сама ж ніколи не з’являлася. Вирішила відсторонитися. Що не кажи, а я не зрозумію цього її вчинку. Це зрада.