Олена Волинська - Повелителька ліхтарів

– Вона мала право гніватися, – втомлено відповів Василь. – Ти ж знаєш.

– Знаю. А як же обітниця? У горі та радості…

– Ми всі так чи інакше порушуємо обітниці. Таке життя.

– Так. Нам тільки здається, що ми знаємо тих, з ким живемо. Але це лиш ілюзія.

– Мабуть.

– Як хочеш, – махнула рукою Марійка. – Я ні в що не втручаюся. Оксанку бачив?

– Бачив. Красуня.

– Дай їм час звикнути до твого повернення. А там буде видно. Нехай допоможе тобі Господь.

Марійка почала збиратися. Василь несміливо махнув рукою, просячи її затриматись.

– Я хотів тебе дещо запитати. Про Зору.

Вона кивнула. Знав – чекала цих слів.

– Тобі щось відомо?

– То ти нічого не чув? – стишила голос кума, відвертаючись.

– Якби щось чув, то чи питав би?

– Я мала тобі сказати раніше, – жінка потерла долонею скроні. – Думала, ти знаєш… Вона лишилася в селі.

– А де вона зараз? – нетерпляче запитав Василь.

Марійка витримала паузу. Йому здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти.

– На кладовищі.

Запала тиша. Тягуча й важка. Навіть старий годинник, до якого чоловік нещодавно поставив нову батарейку, перестав рахувати час.

Останній раз Василь бачив Зору в той день, коли йому винесли вирок. Бачив її через вікно. Вона стояла на сходах біля приміщення суду. І «танула» під дощем. Біла сукня та незвично бліде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке прилипало до одягу. Блискучі чорні коси, що завжди пахли квітами й димом (дивне, але напрочуд приємне поєднання), важкими чорними гадюками обплітали плечі, згинали її, ледь не душачи. А руки були складені в молитві. Наче Мадонна.

Вгадавши його думки, Марійка порушила тишу.

– Я знайшла її в тій твоїй хижі. Три дні дівчина лежала у мене в ліжку. Із запаленням легень. Їхати до лікарні відмовилась, хоч як ми з Борисом не наполягали. Аркадійович приходив до нас, колов їй антибіотики. А вона все плакала й просила у тебе пробачення. Приходили роми, хотіли її забрати. З ними був і той дивний, зі шрамом на скроні. Він мав такі страшні очі, наче з них плескалася отрута.

– Ян.

– Він. Кричав, що дівчина піде з ними, бо вона належить їм. Наче якась річ. Хотів взяти її на руки. Але мій Борис приніс із сараю гвинтівку й захищав її наче рідну.

Василь мовчки кивнув.

– Коли Зора померла, ромів у селі вже не було. Виїхали за ніч, ніхто й не бачив їхньої втечі. Ми поховали дівчину біля огорожі кладовища. Не знали, чи вона хрещена. Місце там добре, тихе. Весною цвіте бузок і барвінок.

– Дякую.

– Забудь, – Марійка легенько торкнулася рукою його плеча. – За таке не дякують.

Василь довго лежав у ліжку з розплющеними очима. Йому було приємно прокидатись і без метушні спостерігати за сходом сонця. Він знову міг розпоряджатися власним часом і життям, не озираючись у минуле й не намагаючись заглядати в прийдешнє. Усього цього він був позбавлений довгих сім років.

О пів на шосту Василь уже був на ногах. Наносив води, вмився, закинув на плечі старий мисливський рюкзак і замкнув будинок. Марійка, яка в цей час поралася на квітнику, побачивши сусіда, помахала йому рукою. Василь радо відповів на її привітання. Яка ж це втіха – знати, що ти важливий. Хоча б для когось.

Перші місяці у в’язниці, коли він уже не прокидався серед ночі від жахіть і поволі звикав до думки, що ці похмурі стіни – його дім на найближчі роки, Василь чекав на дружину. Хоча й боявся цієї зустрічі. Що він їй скаже? Уже звик до того, що чергове «пробач» не буває зайвим, навіть якщо при цьому не відчуваєш за собою жодної провини.

Це слово мало б згладжувати гострі кути та ліпити докупи розбите. Ось тільки тріщини інколи надто вже помітні…

Інна все не з’являлася, а його сусід по камері Степ навіть почав жартувати:

– Щось ти у нас не надто популярний. Де твої гості?

– У мене нікого немає, – відвертаючись, відказував Василь.

– Звісно, – іронічного посміхався Степ. – Усі ми тут нікого не маємо.

На цвинтарі о такій порі був лише сторож. Той самий високий худий дідуган, який, як здавалося Василю, з роками зовсім не мінявся. У селі подейкували, що він походив з якогось давнього козацького роду. Михайлович обожнював свою роботу, навіть називав її «вигідною». Дідусь не раз своїм знаменитим басистим «кхе» лякав уночі хуліганів і п’яниць, яким хотілося полоскотати собі нерви в пошуках привидів або розпити чарчину-другу в місці вічного спочинку.

Сторож привітався, потиснув Василеві руку й провів раннього гостя уважним поглядом. Спершу Василь наблизився до могили батьків. Їх поховали поруч, з різницею у півроку. Згодом зробили для обох спільний пам’ятник. Для нього обрали весільну фотографію, на якій молодята були по-справжньому щасливі.