Оксана Кір’ян - Цвіте терен

© Кір’ян О. А., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Лампочка блимнула тричі. І на селі вже всі знали: зараз вимкнуть світло. Василина тихо зітхнула й дістала з полиці каганець, що стояв завжди напоготові. Сьогодні їй, мабуть, уже не вдасться закінчити платтячко для Люби. Вона не встигла купити керосин, а в каганці його залишилося зовсім мало – лампа ще вчора почала чадіти і закіптюжилась уся склянка. Забігалась Василина у своєму господарстві, аж надвечір руки-ноги гудуть. Куди там ще до брудної склянки! Так і стоїть лампа з учорашнього дня, не протерта, лиховісно зачорнена сажею.

«Ой, недобре це… Кіптява – знак який поганий», – неприємно вколола Василину думка, і хтозна, де й звідки взялася. Сама винна, береться за все, а нічого не встигає. Того й скручена в рурку стара газета так і залишилась без діла лежати біля брудної лампи. Безлад у господарстві – і в голові такий же гармидер.

А сьогодні? За своїми нескінченними клопотами у хаті та на городі (і все це до і після колгоспної роботи!) знову запізнилась у лавку. Продавщиця Наталка вже зняла свого заляпаного фартушка, йшла з величезним комірним замком зачинятися. Та зглянулась на Василину, затрималася заради неї. Але все одно не дісталось Василині керосину – Наталка сказала: розібрали, скоро привезуть. Коли – хтозна. Скоро. Їм не кажуть. Василина тоді хоч мила взяла, бо вдома вже ось-ось закінчиться. Наталка ще спокусила на якесь «туалєтне» (ох і назва!) мило. Коштувало воно одне, що всі бруски простого. Зате пахло як, чутно навіть крізь цупку паперову обгортку, на якій намальовані сунички весело підморгували Василині з-під зеленого листочка. Наталка сказала, що і на вигляд воно, як ягоди, – рожеве, а вже що пахуче! «Степану сподобається. Купуй, не пожалкуєш. Дивись, ще твій покусає, – додала вона зі сміхом. І зашепотіла на вухо: – Мій, як обнюхав мене після того мила, то такий був ласкавий, що вже ось третій місяць тут, – вона поклала руки на живіт, – від тієї ласки. Ото таке хитре мило!»

Василина йшла тоді додому і все зітхала – керосину ж не купила, а в неї ще стільки роботи за північ намічалось! Знову все залишиться не перероблене на завтра. І грошей як не було. Зате для дітей купила жменьку подушечок. Вони, її дівчатка, такі маленькі ласунки, та й Василько, хоч і старшенький, а теж солоденьке полюбляє. Тож куди дінешся – купила, бо хочеться ж малечу порадувати. Кілька десятків яєць здала, хрону невеличке відерце накопала (перезимував – не змерз) – ото за ті гроші і купила дітям радості. Крейди теж треба було б взяти, щоб хату освіжити перед Паскою. Тільки все ніяк не назбирається достатньо шмаття, щоб віднести у магазин, а без такого обміну крейди не продадуть…

Хтось тихенько постукав у двері. Василина здригнулася. Хоча чого їй боятися? Чоловік удома, тож їх не посміє ніхто скривдити – сама себе заспокоювала. Тільки все одно лячно, бо добрі люди о такій порі у гості не ходять, а як приходять, то частіше не з радісними звістками. Підійшла до чоловіка, що вже солодко спав, бо сьогодні був на бригаді ще зрання – навіть доярки й ті пізніше доїли корів. Поторсала легенько його за плечі. А як жаль будити, бо він же такий втомлений увечері прийшов, та хіба тільки сьогодні? А отой хтось знадвору вже не тихенько стукає – тарабанить. Ти ба, як нетерплячку гонить! Чи не трапилося справді чого?

– Степане, Степанчику, ану прокинься, там хтось до нас вистукується. То вийди, бо мені страшно.

Чоловік відразу ж і піднявся. Аж у цю мить і лампочка після нагадувань згасла до ранку – запалювати будуть уже о шостій. Степан пробуркотів ображено, що не дадуть батькові і відпочити по-людськи, та все ж узяв каганець і побрів подивитися, хто це о такій порі до них прибився.

Василина швидко запалила свічку від жару в печі. Добре, хоч іще не встигло згаснути. Бо вона сьогодні і з піччю теж припізнилася. Прибігла з роботи і прання затіяла, а то все ніяк на цьому тижні не видавалося: то на роботі допізна затримають, то задощило останнім часом. А сьогодні нарешті розгодинилося – то й вона управилась-таки. Цілий двір навішала білизни. Опісля знову розпалювала піч, гріла воду для малечі, щоб усіх викупати. Спочатку двох маленьких своїх дівчаток, однакових янголяток, Любу і Люду, а тоді вже і старшенького Василька, школярика. Та поки викупала всіх, піч знову згасла, а ще ж треба, щоб і для чоловіка гаряча вода була, і в хаті щоб тепло пахкотіло. Тож довелося вже поночі йти до клуні ще за дровами.