Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Василина завжди ніби й уважно слухала свекруху, що вже так любила повчати «недолугих хазяїв». Не сперечалася, не доводила свою правоту, з усім мовчки погоджувалася, та повертала діло по-своєму. Одне добре, що свекруха не з Василиною та Степаном жила. Ще, слава Богу, свекор не старий, хата у них своя, та й сім’я молодшого сина з ними. Нехай Олька, молодша невістка, вислуховує та виконує оті повчання «мудрих старих людей». А вони зі Степаном якось самі собі дадуть раду – не діти ж малі…

Василина нарешті прилаштувала свічку і тільки взяла до рук шитво, як почула з сіней радісний голос чоловіка:

– Та проходь уже, проходь, родичко.

Степан першим зайшов у хату:

– Ану, Василинко, чи вгадаєш, кого це я тобі привів?

Та каганець попереду себе виставив, хто там за ним – не видно, ніч темна ховає.

Василина підійшла до нього:

– Стьопо, ось не балуйся, я тобі кажу, бо й так млосно мені робиться. Кажи вже, хто там. Дай же я гляну!

Степан присвітив їй каганцем пізнього гостя. На Василину весело дивилася якась незнайома, та ні, ніби й знайома молода жінка, вбрана зовсім не по-їхньому. Тільки хто це? Вона щось дібрати ніяк не могла.

Жінка заговорила. Їхньою мовою, тільки інколи вставлялись уже чужі слова:

– Здрастуй, сестричко! Невже ти мене не узнала? – засміялась радісно. – Та я ж Галя, твоя рідна сестра! Невже забула?

Вона підійшла ближче до Василини й обійняла її, поцілувала холодними, мабуть, тому що знадвору, губами.

На Василину одразу ж війнуло якимись незвіданими солодкуватими пахощами. Оця красива, гарна і випещена жінка мало нагадувала їй старшу сестру, норовливу, запальну дівчину. Вони тільки чотирма роками різнилися, та ходили завжди разом. Ну, хіба що пізніше на гульки молодшу батьки почали пускати, а так скрізь: і в школу, і на городі, і на пасовищі, і в ліс по ягоди чи по гриби.

Тепер її сестра виглядала зовсім не так, як сільські дівчата та жінки, вона здавалась чужою. Та все ж стояла така гарна у своєму пальті, може, навіть з шерсті бостон чи з драп-велюру – Василина на цьому не розумілась, чула тільки, як жінка голови хвалилась подружкам, що чоловікові наказала зі столиці привезти їй таке «двобортне пальто із шерсті бостон або з драп-велюру». На ногах у Галини бундючилися «руминки» на невеличкому підборі – такі Василина бачила у приїжджої лікарки, тоді хтось із дівчат запитав про ті чобітки, та і пояснила. І голову Галини покривала не звична хустка, а капелюшок, під яким виявилася «городська» зачіска: валик над лобом і позаду пучок волосся, покритий сіткою.

Галина знову обняла ошелешену Василину:

– Ну чого ж ти? Не признала мене?

У Василини на очах виступили сльози:

– Господи, Галиночко, та ми ж думали, що тебе вже і на цьому світі немає! Тоді, як ти пропала. Мати покійні, Царство їм Небесне, тебе виглядали-виглядали, все листа чекали – не дочекалися. Ти ж хоч би яку звісточку тоді прислала, – вона не втрималася і заголосила.

– Ну-ну, ти що. Я ж жива, ось тут, перед тобою стою. А мати, значить, померла?

Василина краєчком хустки витерла сльози:

– Померла наша горличка, ось уже шість років буде. Василько, старший мій, якраз тоді тільки на ніжки зіп’явся. Вона пішла сіно перевертати, сусідка наша попросила, пам’ятаєш бабу Давидиху? Ага, бо вже така стара, їй помочі ні в кого просити, сама живе. Так мати й пішли з бабою на луг. А там їх гроза застала. І злива страшна уперіщила, що не приведи Господи. Захворіли наша мати і вже не піднялися. А бабі Давидисі – нічогісінько. Навіть застуди ніякої не було. Живе собі й досі. Я тоді фельдшера декілька разів до нас приводила, та все одно. Він тільки руками розводив. А тоді каже, що у больницю треба, бомажку написав, та ми не встигли. Померла мати. Отаке життя, Галю. А скільки вона по тобі сліз пролила… Не сказати…

Галина й собі витерла білосніжною хустинкою сухі очі, запхала назад до рукава блузки, зітхнула.

– Знаю, знаю, Васю, той гріх на мені. Треба б завтра сходити на кладовище, на материну могилку. Бо коли я ще знову приїду? Думала, що її побачу, прощення попрошу, що тоді я так… поїхала. А не вийшло, – вона знову потягнулася до своєї білосніжної хустинки в рукаві.

– А чим же ти оце так пізно добиралася до нас? Невже пішки? – Василина аж руками сплеснула від такого припущення.

Галина розсміялася:

– Ну що ти, Васю! Пішки! Таке вигадаєш! По ваших дорогах, та у такий пізній час! Мій чоловік подзвонив у ваш райком, тут хтось із його знайомих працює, розпорядився, щоб мене доставили сюди і назад так само відправили. А до райцентру я поїздом приїхала.