Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Вона знову презирливо пирхнула: це тільки Василина могла вигадати таке! Щоб їй та тьопати пішки до села? Та ще й по такій грязюці? Вона вже давно не босонога з розкудланими кісками Галька Шульга, а поважна дружина солідного чоловіка – Галина Семенівна Дьошина.

Василина піддакнула, та розпитувати, хто ж у сестри чоловік, що навіть може їхнім райкомом командувати, та звідки вона аж поїздом приїхала, не наважилась, як захоче – розкаже. А сама кинулась до печі, вкинула туди ще пару дровиняк, щоб розігріти кашу обідню та картоплю з вечері. Пішла у сіни накласти у миску квашеної капустки та сала взяти з бодні.

Василина всадовила гостю за стіл, поставила своє нехитре пригощання – що було на таку пізню годину. Степан від дівчачої нічної вечері відмовився, щось пробуркотів, пішов спати, поліз на піч подалі від їхнього гомону. Галина запитально підняла вискубані тоненькі підмальовані брови. Та Василина за нього заступилася, почала виправдовувати негостинність свого чоловіка:

– Заморився, бідний, там, у своїй бригаді, страшне як. Ні світ ні зоря – він уже на роботі, повертається, коли вже місяць на небі. Помочі зараз од нього ніякої вдома, бо скоро ж посівна, так вони техніку всю готують на поле. І дітей не бачить.

Галина розуміюче піддакувала, а тоді ніби аж заголосила:

– Бідна, бідна моя сестро!

Василина замотала головою:

– Та ні! Він у мене, знаєш, який хороший! І любить мене, і жаліє, і грошима не скупиться. Все тільки для мене та дітей, каже, мені для себе нічого не треба. Як є – все оддасть! Тільки про велосипед мріє, щоб на бригаду було легше діставатися. Купимо ось скоро. І Василько буде їздити, як батько наш даватиме. А так – у нас усе добре.

Галина зміряла поглядом простеньку і бідненьку, на її думку, хату:

– Та я бачу, – а сама подумала: і як вона тут жила раніше?

Скільки вже років минуло, а ніби нічого і не змінилося: кругом та сама бідність, правда, хоч уже не глиняна долівка, як при батьках, а дерев’яна підлога, та все ж… Вишиті ще матір’ю картини в обрамленні рушничків, на покуті ікон уже немає, грубі полиці в кутку з мисками та глечиками, чорна етажерка з кількома книжками. Біля печі замість подружнього ліжка – великий дерев’яний піл, прикритий згори домотканим у чорну і сіру нитку ліжником, поряд дбайливо складена гора білосніжних вишитих подушок. Тільки, Галина це пам’ятає напевно, на таких не сплять, це лише для краси. А ті, що кожного дня послуговують своїм господарям, лежать під ліжником і зовсім не білосніжні. Наволочки на них шиють з якогось веселого ситчику, щоб не такі маркі були. Бо хіба встигатимеш прати білу постіль після городу, поля, а чи після роботи на бригаді, коли з ранку до ночі під брудними механізмами чоловік лазить?

Галина згадала свою розкішну білосніжну постіль, шовкове стьобане покривало, пухкий килим під ногами. Подумала і зітхнула, що їй же сьогодні доведеться ночувати тут на такій темній постелі. Відвикла вона, відвикла і вже давно від цієї убогості. Невдоволено зморщила свій носик: клозету немає, води теж, про ванну годі й мріяти, бо навіть і рукомийника вона не побачила. Стеля зі сволоками низька, ніби тисне. Малесенькі віконечка, прикриті благенькими ситцевими занавісками, удень дають мало світла. Й електрики теж ще немає, бо сестра шиє при свічці, каганець розганяти темряву помагає. Але ні, он же лампочка висить, сірий провід, покручений, на фарфорових чашечках. Та вмикають і вимикають, мабуть, як і скрізь у селах, за розкладом.

Та нічого, вона два дні побуде і поїде – не розвалиться. Бо це ж її рідні люди, які-не-які! А у неї там, у тому житті, нікого з рідні і немає. Крім чоловіка, звичайно. Але сестра – це зовсім інше. Тим паче колись вони були такі близькі з нею. Довіряли одна одній усі свої дівочі таємниці. Хто на серце впав, а хто поцілував, коли проводив з клубу, а хто й свататися хотів… Ех, скільки того життя вже проминуло! Й не осягнути відразу всього! І поговорити справді хочеться! Не дивлячись навіть на оті віддалені роки!

І приїхала вона сюди несподівано для самої себе, бо хіба колись збиралася у село? Ні, в одну мить, раптом збагнула, що хоче, до болю хоче відвідати давно не бачених і матір, і сестру, сходити на могили батька та своїх уже напівзабутих бабць та дідів. Подивитися на ті місця, де бігала малою, на ту маленьку перекособочену хатинку, де зростала, де у батьківському садку колись плакала гіркими сльозами від зрадженого кохання…

Галина взяла кусень чорного хліба зі столу, понюхала. Замріяно промовила: