Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Дістала портсигар, мундштук. Закурила. Робила вона все це дуже красиво. Василина дивилася мовчки на свою сестру й чудувалася. У них у селі ніхто з жінок не курив, бо це б викликало неабиякий осуд, та й на думку такого – диміти – нікому не спадало.

Курила у них тільки одна жінка – стара «німкеня», як її прозвали, Зінаїда Марківна. Ця дивна, зовсім не призвичаєна до сільського життя, жінка з’явилася у них ще перед війною. Хто вона і звідки, чого приїхала з міста, – ніхто доладно не знав. Тільки тихенько перешіптувалися, кожен викладав свою версію чужого життя, бо з якого дива тут з’явилася ця городська? Втекла від когось, ховається?

Найбільше від усіх, звичайно, знала поштарка, бо вона їй приносила листи, тож якісь крихти з незрозумілого закритого життя і їй перепали. Казала, що звістки надходили зрідка аж із Челябінської області. Але той невідомий чи невідома, що писали, так викручували букви, що нічогісінько розібрати неможливо було, навіть ім’я. А листи «туди» Марківна відправляла завжди з райцентру. Хитра бабенція! Конспірацію яку розвела! Отож сільські і вирішили, що пише їхній загадковій Марківні чоловік, повернення якого вона чекала тут, у їхньому маленькому селі. А кого в Сибір тоді засилали – знали добре всі кого. Та якщо дозволено листування, то, мабуть, вина його не така вже й страшна перед народом. А ще казали, що й саму Марківну вслід за чоловіком хотіли теж куди подалі відправити, та вона дуже вчасно залишила столичну квартиру з балконом і теплим клозетом і рвонула у глухе село, від якого до райцентру дістатися – і то проблема. Як сухо, то ще півбіди, аби ноги швидше несли. Та як задощить восени чи влітку, а навесні, як розіллється річка від талих снігів, чи взимку як занесе снігом? То де ті дороги й діваються!

Та й чужих тоді не дуже привітно зустрічали, а надто на селі. Як з города, та ще й із столиці приїхала – щось не те. Бо не може людина з власної волі такий обмін вчинити, хіба не при своєму розумі була.

Та якраз Зінаїду Марківну у відсутності розуму важко було запідозрити. Казали, університет вона у свій час закінчила. Хіба туди беруть розумом обділених? А до своєї неабиякої освіченості вона ще й прекрасно знала німецьку мову, отож і влаштувалася у школу працювати вчителькою. Хоча і з’являлися вже потому суворі товариші з певних органів, намагалися перевірити дивну переселенку, у людей розпитували, як живе, з ким товаришує, чи не дає кому підозрілих книжок читати. Може, й ще б приїхали до Зінаїди ті суворі товариші, та розпочалася війна. Тож за всіма тими вселенськими бідами про долю якоїсь там Зінаїди Марківни Румницької чи забули, а чи вдали, що забули, бо не до того стало.

Нині Зінаїда Марківна вже у поважних літах, та ще сили на школу має. Інколи діти жаліються, що дуже вже сувора їхня вчителька. У неї на уроці завжди дисципліна і порядок – Disziplin und Ordnung. Усі сидять, як мишки, не сміють і поворушитися, тільки очицями блимають. Не те що у Дарини Григорівни, вчительки історії. Там уже можна й вільно вдихнути, і попустувати, і прогуляти інколи. Але Зінаїду Марківну, незважаючи на суворі методики, учні в переважній більшості поважали. Бо не тільки тихо було на уроках, а ще й цікаво. Та й знання непогані діти мали з предмета. Отож новий директор, що прийшов на зміну старому, навіть не намагався переконувати «німкеню», що у школі палити не зовсім… м-м-м… педагогічно. Один раз спробував, спіткнувся об її насмішкувато-зверхній погляд і… облишив дивну стару – бо вона будь-якої миті може покинути педагогічну роботу, на пенсії вже давно. А для сільської школи знайти заміну не так і просто! Особливо вчителя іноземної мови!

А так, щоб ще хтось із жінок насмілився тут у селі взяти цигарку – та зроду такого не було. Але Галині Василина не наважилася перечити, хоча й розуміла, що у хаті ніби й не годилося б отим димом смердіти. Проте й надвір йти – не вихід, бо там же сусіди близько – не дай Бог побачать, то поголос піде по селу. А будуть вони розбиратися, хто там вогником світив та дим пускав – Василина чи Галина?

Сестра покурила, викинула недопалок у піч, сіла поряд з Василиною:

– А розкажи мені про дітей… У тебе ж є діти? Ти згадувала Василька, а певно, ще є дівчинка? Бо он бачу платтячко маленьке недошите. Я і не здогадалась дітям гостинців купити. У мене в голові ти все ще залишилася дівчинкою. Тож вибачай.

Василина перелякано замахала на неї руками:

– Що ти, що ти! Говориш таке! Хіба мені треба твої гостинці? Ти й так, дивись, стільки всього навезла. А дівчаткам я перешию платтячка он з того крепдешину, що з маками, – от і буде гостинець від тьоті Галі. А Василькові, я вже роздивилася, штанці вийдуть з отієї юпки, не знаю, як той матеріал називається.