Оксана Кір’ян - Цвіте терен

– Такий самий, як був у нашої матері, Царство їй Небесне. Пахне домом… Знаєш, Васю, як я сумувала за цим хлібом, бо ніде більше такого смаку, як тут, не зустрічала. Він мені спочатку навіть снився. А я такого більше і не пекла, геть усе забула, як воно там правильно робиться.

Василина знову витерла свої сльози, тихенько спитала:

– Сумувала, кажеш? А чому ж ти, Галю, нас покинула? Пішла, та ще й потайки? Ти знаєш, як ми з матір’ю побивались за тобою? Чого ми тільки не передумали! Сумувала? То, мабуть, тобі там на початку не дуже солодко довелося? Чого ж не повернулася? Жодного разу не приїхала? Може, й мати наша не пішли б так рано…

Василинині запитання падали й падали на Галину, мали б стьобати, боляче бити. Та й мовчала довго, а тоді зі сльозами сказала:

– Не ятри мені душу, Васю… То все вже там… Все минулося. Так склалась моя доля. Ти ж знаєш, хотілося мені завжди подалі кудись звідси, бо хіба тільки тут весь світ?.. Ти мене осуджуєш?

Сестра знизала плечима:

– Хіба я можу? Таке ти скажеш! Тобі добре там – я бачу, а тут… мабуть, ти права, нема тут для тебе місця.

Галина підвелася, підійшла до невеличкого, з країв уже трохи помутнілого, дзеркала, що висіло на стіні, підправила зачіску, провела пальчиком по своїх красивих бровах, усміхнулася задоволено і знову сіла за стіл навпроти сестри.

Василина захоплено дивилась на неї:

– Галю, ти така гарна. Ніяк не можу звикнутись, що це – таки ти. Ну розкажи, як же ти живеш? Ти зникла так раптово і нам нічого не сказала, не поділилася. У селі таке про тебе балакали… Ох, Галино, і як же ти тільки наважилася з тим лейтенантом втекти? Він твій чоловік?

Галина щасливо засміялась:

– Ой, Васю, я приїхала, побачила оце все і думаю: як добре, що я наважилася тоді на таку «безсоромність»: аякже, хіба порядна дівчина може втекти з військовим? А я наважилась і не жалію, зовсім не жалію. Бо що б я бачила у цьому селі? Буряки та корів? Хіба б я була така, як зараз? А чоловік мій інший, не той лейтенант. Я дружина полковницька, Васю. А скоро моєму і генерала обіцяють, так що буду справжньою генеральшею. Поїздили ми з ним добряче! Де ми тільки не побували, ти не уявляєш! Спочатку навіть в Німеччині жили, а потім нас до Союзу перекинули.

Василина якось боязко і обережно запитала:

– А зараз де?

– Зараз – у столиці. Правда, зовсім недавно – два роки. А до цього були і на кордоні з Китаєм, уявляєш?

– Ви добре живете?

Галина чмихнула, таке ще питає.

– Звісно, і вдома, і вдягнутися, і поїсти – не ламаємо голову, що і як. Продукти – так нам усе помічник Дьошина привозить. Дьошин – це мій чоловік, я його на прізвище кличу, бо ім’я у нього жіноче – Валентин. Я йому відразу, ще при першому знайомстві, так і сказала: «Буду звати тебе не Валя, а Дьошин, бо що це у тебе за ім’я таке бабське?» Він тоді і образився на мене, та все одно потім прийшов, бо куди йому подітися – у нього кохання було до мене! Отак! Отож він так Дьошиним і зостався. Мої подруги навіть не знають, як його насправді звуть. А так у нас і «Побєда» є. Це машина така. Знаєш? Ми і на курорти їздимо. І холодильник у нас є, а таке ти бачила?

Василина знітилась:

– Ні, не бачила, і нікуди ми не їздимо, які там курорти.

Галина раптом спохопилась з-за столу:

– Ой, що це я? Язиком мелю, а діла не роблю! Я ж тобі гостинців привезла.

Підняла важку валізу, клацнула блискучими замочками, відкрила кришку, повитягувала якісь пакунки:

– Ось, це тобі, моє старе пальто. Ти не дивись, воно ще досить пристойне, зовсім не затягане. Просто мені вже обридло, тож мій Дьошин купив мені інше. Це ось відріз ситцю, тут – «майї». А це плаття, крепдешинові, шовкові, подивишся, пройдуть тобі чи ні. Бо я бачу, що ти худіша, ніж я. То нічого, вшиєш, я бачила, у тебе машинка ручна стоїть.

– Так, то батько Степана трофей з війни привіз, «Зінгер», німецька, вже стільки років строчить і ще ніколи мене не підводила, – Василина постукала тричі по столу. – Я навіть підзаробляю шитвом, як часу вистачає, звичайно.

– Отож, бачиш, яка ти молодець! Я пам’ятаю, що ти й раніше кофти та юпки шила, правда, вручну. Дивись сюди, тут ще і юпки є, перешиєш. А це мої черевики, вони були такі модні. Та я думаю, у вас у селі вони ще зійдуть за досить гарні. А тут цукерки, печиво, чай, цукор грудками, молоко згущене, сиру трохи, папіроси для твого чоловіка. Він курить? Ні? Дивно. Мені здавалося, всі чоловіки наші курять. Ну нічого, комусь віддаси, додому ж назад не повезу, – вона розсміялася і потягнулась до своєї дамської сумочки, – І я теж закурю. Бо щось розхвилювалася. Ти ж не проти?