Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Принесла в’язку, знову запалила піч і задумалась, бо дрова так швидко танули. Залишилася у клуні зовсім невелика купочка, а до справжнього тепла далеко, ще топити і топити треба. Доведеться знову на болото йти по хмиз, та це вже завтра, після роботи. Замучилась вона із тим хмизом болотяним, бо у лісі ж не дають збирати, а на болоті ще дозволяють. Он Маруся Коваленкова, що живе на Луцівці, сама дитятко ростить, без чоловіка. Пішла у лісі збирати хмиз, а хтось побачив, доніс лісникові (І які ото тільки підлі люди бувають?!). А лісник у них – страшна людина (позаочі називали його Гайдабурою, бо злющий на весь світ і один, без сім’ї, тож і кидався на всіх, як розбійник на шляху). Так ревно сторожить колгоспний ліс, що жодної галузки звідти не дасть нікому винести. Остерігались і боялись усі його. Бо вже не один неборака штраф заплатив, та ще й доводилося довго відпрацьовувати ту нещасну в’язку хмизу. А гілочки все одно ж у лісі згниють, та людям вперто не дають нічого збирати. І чого? Отож увечері прийшов Гайдабура до Коваленків, Маруськи вдома якраз і не було, тільки мати, стара Коваленчиха, зі своїм онуком малесеньким. Прийшов, подивився на їхню убогу хатку своїми страшними очиськами, побачив маленьке худеньке дитя. А в домі холодно, нетоплено. Тільки-но збиралися піч хмизом розпалювати, від якого більше диму, аніж тепла. Покрутився, нічого не сказав принишклій Коваленчисі, пішов геть.

А наступного дня привезли й вивернули Марусі Коваленковій посередині двору цілий віз дебелих дровиняк. Сказали, що голова розпорядився виписати. Ось тобі й лісник – ніби страшна людина. Не вгадаєш, що й думати про тих людей!

Учителям теж паливо привозять, а директорові навіть і вугілля підкинули. І фельдшера не зобидили. Бо вони ж люди освічені, особливі. В учительки їхньої, математички, так ні городу, ні курки на подвір’ї, кажуть, їхнє діло дітей навчати, а не в городі копирсатись. Хоча інші і копирсаються, і хазяйство мають. Та вчителям і фельдшеру держава гроші платить, купити можуть усе, не так, як Василині зі Степаном – самі палички у відомостях. Що зуміє заробити на базарі – ото й її.

Тільки журиться Василина: чогось на них і крихти того добра ніколи не падало, ніхто їм дров чи торфу задарма не дасть. Вона, як і всі інші колгоспні, шукає палива, де тільки можна: по ярках, гайках, на болоті особливо. То рогозу сухого, то очерету наламає. Минулорічні соняхи з картопляною гичкою всередині, що обкладали на зиму кругом хати, вона вже давно попалила. А хмиз потрібен. Бо дітей вона чи не кожного дня купає, не так як інші – ноги обітруть трохи, вмиються, а чи не вмиються, і спати. Ні, Василина своїх діточок викупувала, як качка утенят, сорочечки їм мало не щодня змінювала, замурзаною її малеча ніколи не ходила. Здоровенний чавун з нагрітою водою у неї завжди в печі – напохваті.

Свекруха все виказувала своїй невістці, що вона своєю запопадливою чистотою тільки хвороб на дітей приманює. Не можна маленьких стільки у воді мочити, а мило оте, воно ж яке вредне! Це ж діти, їм не дивно брудними ходити. Всі повиростали з того бруду – і нічого, а ця, бачите, коверзує: не так! А палива скільки ж задурно перевела на ту гарячу воду! Хіба її Степанко встигне ті дрова нарубати? Нерозумна у неї невістка та ще й з вибриками. І робити, як її старі люди повчають, не хоче. Послухати послухає, а повернеться і зробить усе по-своєму. Казала ж вона ще тоді Степану, як той тільки гуляти почав з Василиною: нащо тобі здалася ця менша Шульжина? Воно ж по ній видно, що жінки з неї доброї не буде: худа, гонориста, погляд не сумирний, а сестра її хто – забув? Ні, правду сказати, у хаті у неї чисто, обід завжди приготовлений, діти не голодні й не замурзані, як у інших. Та хіба тільки цим вимірюється хазяйновитість жінки? У людей городи он які! Вийдеш за хату – і не видко, де той город закінчується. Бо ж там і проса насіють, і пшениці, а хто і для табаку яку грядку зоставить. Він зараз добре продається, а як стояти на базарі не хочеш чи ніколи тобі, то в кооперацію можна здавати, хоч і дешевше вийде, – а все ж копійка. Розумні й неліниві люди уміють дбати про свій добробут. А її син здибав ото таке «щастячко» на свою голову, прости Господи… Як подивитися на їхнє хазяйство – хіба у Степана з Василиною то город? Тьху! Клапоть якийсь обрізаний, а не город! І хазяйства живого мало: лише кури та качки бродять у загороді. У сараях худоба повинна валувати, а не луна ходити. А треба б же, щоб і не одна корівка мукала, і поросятко у сажі вередувало. А вони – хіба так добрі хазяї господарюють?