Оксана Кір’ян - Цвіте терен

– То твід. Почекай, так у тебе їх троє?

Василина глянула на сестру щасливими очима, закивала:

– Троє. Дві дівчинки-близнючки, Люда і Люба, півтора року тому народилися. І хлопчик Василько, першокласник.

Вона погладила тканину, що мала незабаром стати штанцями для її школярика, вже, певно, прикидала, як вона її розкроїть, а чи, може, краще перелицювати? Тоді взяла в руки іншу юпку. Тканина міцна, і багато її як у цій юпці з фалдами. Василина радісно заусміхалась:

– А з цієї матерії я пошию Василькові курточку. З карманами, з великими ґудзиками. Я бачила таку на картинці у журналі в бібліотеці. І матерія яка хороша, кріпка і не марка – якраз для мого хлопчика.

Галина, слухаючи сестру, навіть спохмурніла:

– Та зупинись уже, дітям вона перешиє! Для чого речі добротні псувати? А собі чого не хочеш нічого залишити? Я ж тобі привезла хоч трохи обновок. Бо глянь на себе, у чому ти ходиш? Хіба ти стара, ніби та баба Давидиха, якій уже все одно?

Василина уважно подивилася на сестру і не запитала, а сама собі ствердила:

– Галю, у тебе дітей немає. Чого ж так?

Та чомусь почервоніла, промовчала, а Василині здалося, що сестра навіть розсердилась. Тож вона свого питання повторювати не стала, а натомість заметушилась, щоб постелити несподіваній гості, відклавши на невизначене «потім» шитво для маленьких своїх ляль, і загасила чадний каганець.

Ой ніч! А чи й була ти чи так зазирнула та й обійшла цю хату?

Галина вдома ще б спала і спала, а тут, звісно, всі встають не те що рано – удосвіта. Коли Степан пішов на роботу – не почула навіть. А вже як Василина почала збирати старшого в школу, а дівчаток у садочок, так і прокинулась. Не хотілося вилазити з-під теплого рядна у вистуджену за ніч хату, бо у своєму кубельці добре пригрілась, та й спалося їй солодко, не дивлячись ні на що. Таки встала, бо годилося б сестрі хоч чимось допомогти. А що? І допоможе! Не зважаючи на те, що вона полковницька дружина, без п’яти хвилин генеральська. Сама собі засміялася – бачив би її Дьошин: у старій одежі, у якомусь вицвілому платку вона порається біля печі. Розпалює вогонь, а тоді здоровенні чавуни з водою та менші чавунчики з майбутньою стравою жваво запихає у жарке черево. Не забувається материна наука, Царство їй Небесне. Так думалось, що побачаться нині, що проститься їй та образа матері за неслух і ганьбу, та не судилося. Що ж, піде сьогодні туди, де мати з батьком покояться – ото й буде їхнє побачення.

Зітхнула і далі з піччю стала розбиратися. Підгорнула кочергою розсипаний по черені жар до чавунів, щоб і вода скоріше нагрівалася, і їжа краще упрівала. І справді, материнської науки за плечима не носити, а пригодиться завжди. Якось уже не думала і не гадала, що колись доведеться знову вправлятися з тими кочергами та рогачами, здавалось, що оте все сільське навіки залишилося у минулому, до якого вона – зась. Не навернеться зроду! Вона ж тепер городська, та ще й полковницька жінка. Не всі так інтелігентні з роду-племені живуть, як вона, що вирвалася колись з цієї придавленої часом і бідністю хатинки.

Василина вже й заметушилась відчайдушно, закрутилась білкою, бо й самій пора збиратись на роботу: поки ланки немає, у колгоспній коморі працювала. Галина відправила її, а сама нагодувала домашню птицю, одягнула до школи Василька, навіть у саморобну торбинку його, щедро заляпану чорнилом, зазирнула: а чи нічого не забув? Посміхнулась про себе: справжній хлопчисько! Там, крім книжок та зошитів, побачила стільки «скарбів»: велику рогатку, набір різноманітних камінців, гвіздки, якісь запчастини, напевно, від велосипеда чи, може, ще від чогось. Поклала йому в торбинку кілька пряників, що привезла. Потім довго вовтузилась з маленькими однаковими янголятками, що поводили себе з незнайомою тіткою зовсім не по-янгольськи: і вередували, і втікали, і під стіл залазили – не хотіли вмиватися, вдягатися, а одна навіть кашу за сніданком перевернула на стіл. Ох, і намучилася Галина з цією дітворою!

Відвела нарешті в ясла. Садочок – зовсім ще нова будівля, на місці колишнього хазяйського обійстя зведений. Гарне місце, якраз для дітей. І рівненько, побігати є де, і частина старого саду ще залишилася для тіні в спекотний день, кілька різнокольорових гойдалок та драбинок зробили для забав. І хто ж тут жив колись? Не пам’ятає. Знає, що жило якесь подружжя, бездітне, а звати як – не згадає. Бач, а тепер скільки по цьому подвір’ї дитячих ніжок тупає.