Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Та садок нині зовсім не такий, як раніше, – порідшав помітно й ніби зачах. Молоді хазяї старі вишні повирубували. Що ж, мабуть, усе правильно. Ті дерева вже й тоді родили не зовсім щедро, бо помалу з кожним роком всихали. А на їхньому місці Василина кущиків якихось насадила. Це смородина, а це – теж смородина, мо’, й порічки. Пахнуть як терпко! Так пахне нагадування, що скоро, зовсім скоро настане справжня весна, нарешті дістанеться сюди її життєдайне тепло. Вже й малесенькі світло-зелені листочки повизирали скрізь, пнуться, спішать до росту. І приморозків не бояться!

Але вишень все одно жаль! Бо ті вишні були свідками її невиправного болю, саме там вона колись так гірко плакала. Тоді, коли дізналась, що Микола, її Микола, її кохання, перше і останнє, так нагло зрадив її. Та ще з ким? Адже то була її найліпша подруга – Марина, з якою вони з дитинства наче сестри були, якій вона так довірялась, якій і плакалась не раз, бо не боялася ділитися сокровенним. А та… Підступна Марина!

Дивиться на поріділий садок і ніби й зараз чує той особливий тихенький посвист, яким Микола її обережно виманював з хати. Кидала собі на плечі теплу хустку і навшпиньках виходила, щоб жодні двері і не рипнули, і мерщій до нього, єдиного, коханого, такого гарячого і ніжного, що зустрічав її своїми обіймами тут, у садку, під тими, з далекої пам’яті, вишнями.

Сиділи на лавці під високим зоряним небом, заховані від світла місяця у переплетених вітах старих дерев, обіймалися пристрасно, мліли від своїх почуттів, що розквітали все дужче разом з усім навесні. Слухали, як соловейко витьохкував, а жаби десь там у ставку кумкали-порипували, обіцяючи тепло. А хтось ще з таких самих пізніх гуляк виухкував десь далеко то на одному, то на другому кутку села. І так тяжко було опісля півночі розставатися, розходися навіщось, коли і душа, і тіло противилися тій вимушеній, хоч і недовгій розлуці.

Та якось розходилися, бо вдосвіта знову треба вставати і йти на роботу. Микола – до своїх коней на бригаду, а Галина – на корівник, бо доярка ж. У ланку не захотіла йти, вирішила, що, може, трохи легше буде на корівнику, а не у відкритому полі цілісінький день на вітрі, під палючим сонцем з вічно зігнутою спиною. Та кругом добре. І на корівнику праця тяжка. Спробуй-но видоїти п’ятнадцять корів тричі на день. Добре ще, коли котрась не доїться. А прибирати за худобою, а годувати, а воду величезними відрами тягати!.. Руки, ніби й звичні до будь-якої сільської праці, ще дужче порепалися, стали шорсткі й величезні, ніби лопати. Галина спочатку і плакала, а далі якось звиклась потроху, тож ніби і заспокоїлася.

А куди їй ще податися? Вступати далі навчатися – у неї не було такої змоги, та й до науки ніколи не тягнулася. Читати-писати, рахувати гроші вивчилася, ну, ще віршів у школі багацько запам’ятала, а щоб більше – ні, то не для неї.

До всього ще й війна втрутилася: перевернулися, перемішалися тими пекельними подіями її школярські роки. Коли після звільнення села сяк-так відновили школу, то за грубо збиті довгі столи і лави, що спершу слугували за парти, в єдиному класі сіли різновікові діти: і маленькі, і вже підлітки.

Учителів спочатку на всі класи не вистачало, бо ті, що були приїжджі, в перші дні війни в евакуацію подалися – і в село не повернулись, крім Зінаїди Марківни, а свої майже всі на фронт пішли. Залишилося на всю школу три вчительки. Тож мирились в одному класі і молодші, і середнячки – разом навчались. А ще збились з віком, бо при німцях нова влада теж забажала школу відкрити, та багато дітей не ходило – не всі наважувались ворожого навчатись, бо у багатьох була вперта надія і тверде переконання, що ця страшна війна – не назавжди, ненависна чужа з ґелґотінням мова колись щезне з їхніх вулиць. І увесь цей жах, що з кожним днем неупинно розростається і все дужче спотворює душі людей, – теж не назавжди.

Але згаяний час, відтятий війною, опісля доводилось кожному по-своєму наздоганяти. Тільки засиджуватись за партами переростки вже не хотіли, та й змоги такої не мали, працювати треба було. Більшість закінчили семирічку – і на роботу в колгосп. А щоб кудись далі – так то зась. Паспортів сільські ніколи і не бачили. Документ видавали хіба тільки вчительським дітям. А без папірця з печаткою – куди? Хочеш їхати у місто – так то лише на навчання можна. Чи вступила б з такою школою? Та правду сказати, серед її однолітків знаходилися такі, що й вступали: хто в технікуми, а хто навіть і в столичні університети.