Оксана Кір’ян - Цвіте терен

Добре, що хоч недалеко довелося йти, а не через усе село, бо Галині чогось зовсім не хотілося бачитися ні з ким з односельців, а тим паче розмовляти. Почнуть розпитувати що, як, де… Хтось може і презирливо пхикнути, бо не повірить: як, це Галька Шульжина – полковницька дружина? Бреше, мабуть, молодичка. Хтось мимоволі, а чи від лихого серця і позаздрити може їй, такій молодій, гарній, видно, що не бідує, бо і пальто дороге, і черевички справні, не кажучи вже про капелюшок та рукавички – хто тут таке носить?..

А ще не хотілося б їй бачити його… Чи, може, навпаки, хотілося? Бо, мабуть, страшно буде навіть на мить зазирнути у ті призабуті очі з минулого?..

Тож швидко, аби не розмовляти, передала дівчаток виховательці, що на ґанку забирала дітей. Та подивилася на неї якось спочатку підозріло, а тоді вигукнула радо:

– Галько, дивлюся і очам своїм не вірю! Невже це ти? Ти гля, якою дамочкою городською стала!

От тобі і зустріч «бажана»! Галина зиркнула на виховательку, трохи помовчала, ніби пригадуючи, а далі силувано заусміхалася їй у відповідь:

– Так, Марино, це справді я! А ти майже не змінилася.

Жінка навпроти хрипко засміялася:

– Галько, ось не тре’ мені так нагло брехати! Ти бачиш, скілько у мені добавилося? Та то нічо, Микольці моєму наравиться! А й добавилося, бо у мене ж четверо – сини! Усі хлопці! Та то нічо – ми ще з Микольцею молоді й до дочки дійдемо, – вона знову засміялася своїм хрипким неприємним сміхом та ще й підморгнула їй.

Галина ніби знову заусміхалася:

– Звісно, молоді! Дай вам Бог і донечки! А кажеш, що я брешу. Та ти ж така сама, як і раніше, реготуха. Молодець, Марино! Щастя свого не випустила! Ну, на все добре тобі!

Марина застебнула на білому халаті ґудзики, що заледве сходився на її дебелому тілі, махнула рукою замість відповіді і пішла. Ти ба, вихователькою стала. Галина їй сказала неправду: змінилася колишня подруга і дуже, бо скільки додалося ваги до її і колись не тендітного тіла! Мабуть, десь на вулиці і не пізнала б у цій огрядній, немолодій на вигляд жінці свою колишню найкращу подружку.

Найкраща подружка!

Падлюка!

Отой її, «подружчин», плювок у душу, виявляється, досі пече Галині, і не в змозі вона нічим загасити образу. Та й хіба можна прощати тих, хто її кохання, дружбу отак підло потоптав своїми брудними ногами? Зустріла «подругу» – і знов несамовито запалав жадібний вогонь ненависті. А у тієї в очах ані граминочки каяття чи хоча б провини. Ні, вона своє щастя здобувала – отож посуньтеся всі!

Галина круто розвернулася і побігла додому. Треба було ще перевзутися. Василина їй залишила старі чоботи, бо на кладовище по досить грузькій весняній дорозі у своїх «руминках» вона б не дісталася.

Засапалася від швидкої ходи. Чого бігла, ніби тікала від Марини? Та чого їй тікати? Те минуле вже таке далеке, що й травою заросло і вітром давно розвіялося – це вона втішала себе, як могла. Не допомагало. Чим більше думалося про те своє давнє, тим дужче розпалювалася. «Микольцьо»! Тьху на вас! Як на кота! Хіба того гарячого, скаженого парубка можна називати «Микольцьо»? Чи, може, це він тоді був з нею «Миколою», гарним, палким, сміливим, а тепер під вагою і справді дебелої Марини розтопився, перетворився на «Микольцю»? А взагалі, чого вона так розпереживалась? Хіба це її обходить? У неї свій кіт є – Дьошин. Що їй до чужих?

У саду коло хати, задихана, присіла на колоду. Колись тут росли вишні, вже й тоді поважного віку. Ті вишні, та й весь їхній садок, садив ще дід Омелько. Знався покійний дідо на садівництві. Бо таких яблунь, а особливо груш, ні в кого поблизу не було. Літні яблука наливалися соком так, що репалися ще на вітах від нектару. Бджоли роями зліталися до Омелькових яблунь, смакували щедро достиглими плодами, нікого не підпускаючи під дерева. Не одного пуцьвірінка, що намагався дістатися до солодких яблук, вжалили. Зимові сорти, навпаки, були тверді-тверді, мов каменюки, зате долежували у ямах до самісінької весни. «Кістянка» – так називали ті незвичайні яблука. Галина пам’ятає, як напровесні вони з матір’ю розкривали яму, у якій зберігалися «кістянки». Відкопували спочатку вже злежану за осінь та зиму землю. Потім знімали шар соломи, а з-під неї діставали яблука, які за час свого затворництва перетворювалися з зелених та твердих на золотаві, соковиті і пахучі плоди.

А груші які росли! Здавалося, що вони навіть уночі на дереві світилися медовими боками. У діда ціла наука була, як у ті, поки що дикі деревця, треба було правильно і о якій саме порі вчасно врізати щепу. На всю округу слава йшла про «легку» Омелькову руку. Скільки по їхньому селу, та навіть і по всій окрузі, росло і росте тих груш та яблунь, прищеплених дідовими руками.