Ольга Саліпа - Зламані речі

У душі Регіни розгорявся вогонь. Пеклó зсередини так, як ще ніколи. Вона – дворняга… її не вибрали… «Королева» в очах дівчинки повільно перетворювалася на відьму: в темних очах світилося щось зле, довге блискуче волосся виявилося синюватим, біла шкіра віддавала холодом. Потвора. А ще хвилину тому була красунею… Регіна дивилася на неї й ціпеніла від жаху, не розуміючи, що відбувається. Невже її уява й реальність так сильно переплелися, що зараз вона бачила наяву ці страшні метаморфози?

Директорка з дивною парою вийшли, а по столі вузькою цівкою потекла вода. Стакан таки тріснув…

Вихователька, що досі чекала за дверима, знайшла Регіну в кутку кімнати і легенько обійняла за плечі:

– Дурна, не плач, ну не вибрали, ну і що, хіба тобі в нас погано? Ще хто знає, як би тобі в них жилося.

Регіна й не плакала, вона стояла мовчки з розплющеними очима і, здається, навіть не моргала. Вона – дворняжка. Занадто проста, щоб…

А вже за кілька тижнів «королева» та її чоловік з’явилися в дитячому будинку знову. У дітей саме були уроки. Регінина парта стояла впритул до вікна, тому вона чудово бачила, як ці двоє заходили у ворота закладу. У душі щось ворухнулося: невже повернулися, щоб таки її забрати? Серце шалено гупало. Якщо все правильно розрахувати, то десь за двадцять хвилин вони можуть зайти в клас по неї. Вона встане зі свого місця, гордо дасть руку красивій мамі й піде назавжди.

– Дивіться, малого забирають! – крикнув хтось із дітей, і весь клас, наче по команді, припав до вікон. Алеєю, що вела до воріт, ішла директорка, а за нею «королева» зі своїм чоловіком і… кучерявим чорненьким хлопчиком років п’яти.

У класі було так тихо, що чулося, як діти дихають. За ці моменти учнів ніколи не сварили. Учителі, хоч і загартувалися на такій роботі, але добре розуміли: кожен із цих малих зараз бачить себе на місці кучерявого хлопчика. Кожен відчуває на своїй долоні руку «мами». І хіба їх можна за це сварити?

Серце Регіни втекло у п’яти, боляче вдарилося в дитбудинківську плитку і заскочило на місце. Правда, здається, трохи розпухле, бо не помістилося в стару рамку й боляче тиснуло. Дівчинка почервоніла.

– А щоб вони звідси не поїхали! – викрикнула обурено, голосно сіла на стілець і накрила голову руками.

Однокласники здивовано відірвалися від ідилічної картини за вікном і перевели погляди на неї.

– Ти чого, заздриш? – спитав хтось із хлопців.

Раптом за вікном щось тріснуло. Діти прилипли обличчями до скла.

– Колесо! У них вибухнуло колесо! – Хтось з учнів встиг роздивитися пригоду. – Регіно, та ти справжня відьма!

Однокласники обступили дівчинку, а вона повільно підняла голову з парти.

– Не знаю, може. Може, й відьма! – Дівчинка вибігла з класу. Їй хотілося сховатися.

Забігла в єдине місце, де в дитячому будинку можна було усамітнитися, – у дівчачий туалет, зачинила за собою кабінку. Серце калатало. Що це було? Навіщо воно було знову? І чому не спрацювало тоді, коли хотіла похвалитися в кабінеті директорки?

Уперше Регіна відчула, що з нею щось не так, коли одного разу хтось із старших хлопців захотів забрати в неї шматок яблучного пирога, яким пригостили з нагоди якогось свята. Щойно вона зібралася відкусити шматочок, як її штовхнули в спину.

– Віддай! – За нею стояв вищий на півтори голови хлопець.

– А то чому?

– Пошкодуєш.

Хлопець уже простягнув руку до пирога, а Регіна чітко уявила, як було б добре, якби вона мала силу зі всього розмаху вдарити його ногою в живіт. Раптом хлопець скорчився від болю.

– Що ти зробила?

– То… То не я! – Регіна не на жарт злякалась і відійшла на два кроки.

– Ненормальна! Боляче ж.

– Та вона до тебе навіть не торкалася, – реготали Регінині однокласники, що мовчки спостерігали за конфліктом.

– Значить з’їв щось не те. Ай-й… – Хлопець тримався за живіт і здивовано роздивлявся навколо.

А Регіна по-справжньому злякалася. Вона ж не била, лише уявила, як би то могло бути. А хлопцеві боліло…

Сонце нетерпляче світило крізь фіранку на обличчя дванадцятирічної дівчинки, що спала. І хоч субота – то був день для відпочинку, але не для Марі. Сьогодні в неї – музичний конкурс. Не перший у житті і не надто важливий. Але програвати його не можна. Чому? Бо програвати не можна взагалі. Ніколи. Принаймні – їй.

Дівчинка розплющила очі й перші кілька секунд задоволено роздивлялася, як промінчики сонця проціджуються через тюль і розсипаються по її ліжку. Біла підковдра, простирадло та подушка від цього здавалися ще білішими. Мама каже, що коли обирала, яку ж кімнату переобладнати під дитячу, то відразу зрозуміла: доньці потрібна та, вікна якої виходять на схід, щоб із самісінького початку дня маленьке личко освітлювали золоті промінці. Марі любила прокидатись у своїй кімнаті у вихідний, коли не треба було нікуди поспішати. Але то не сьогодні: концерт не чекатиме.