Ольга Саліпа - Зламані речі

Часом її виводили як один з останніх варіантів, «для годиться», а одного разу дивна пара навіть захотіла її взяти.

Тоді було літо, субота, у кімнатах дитячого будинку стояла особлива тиша. На вихідні розбирали додому всіх тих, хто мав родичів, а також тих, кого майже всиновили. Залишалися лише «нічийні». Регіна в простенькій синій сукеночці сиділа на траві, притулившись до кам’яної огорожі, і прикладала подорожник до розбитого коліна, з якого юшила кров. Кілька хвилин тому вона ганебно перечепилася через корінь дерева, що росло неподалік, і, під регіт старших хлопців, розпласталася на траві. Тож лікувати доведеться не лише рани, а й свою репутацію.

– Вставай, нарешті тебе знайшла, – одна з виховательок узяла Регіну за лікоть і потягнула на себе, навіть не чекаючи її відповіді.

Зрештою, дівчинка б нічого й не сказала – хіба їй не байдуже, куди поведуть? Що нового й цікавого може трапитися в цих стінах? Концерт для благодійників? У самодіяльності вона участі не брала ніколи. Приїзд чергової перевірки? Тут обійдуться й без неї. Словом, нічого нового бути не могло.

Перед кабінетом директора вихователька зупинилася, критичним поглядом оцінила Регіну. Пригладила волосся і смикнула вниз трохи закоротку сукеночку. Значить, чергова «показуха» потенційним батькам. Ну що ж, не вперше.

Вихователька обережно постукала, трохи відхилила двері й заглянула всередину. Отримавши схвальний кивок від директорки, підштовхнула поперед себе в спину Регіну, і дівчинка, ступивши два кроки, зупинилася посеред кабінету. Директорка всміхалася як ніколи приязно. Регіні від цього було навіть трохи страшно. З іншого боку директорського стола сиділа пара. Якби Регіна тоді вже могла на око визначати людський вік, то сказала б, що чоловікові та жінці десь під сорок. Не дуже й молоді. Він – високий та худий, з трохи гострим носом і непоказною зовнішністю. Зате його дружина – справжня красуня. Жінка мала білу-пребілу шкіру, темні очі, великі губи і довге, чорне, як смола, волосся. Ну точнісінько як Регіна. Коли їхні погляди зустрілися, мала аж випрямила спину. Ніби перед нею – справжня королева.

– Це Реґіна, – директорка чомусь вимовила її ім’я на закордонний манір. – Дуже тямуща і слухняна. І чорнявенька, як ви й хотіли.

«Королева» встала зі свого місця і підійшла до малої, розглядаючи її з різних боків. Коли її рука легенько опустилася на плече дівчинки, ту наче вщипнуло током. Уперше за багато років захотілося, щоб її вибрали.

У ті короткі хвилини, коли жінка торкалася її волосся й обличчя, Регіна уявляла, як гулятиме з нею містом. Усі перехожі оглядатимуться, а дівчатка-однолітки із заздрістю запитуватимуть: «Ось це – твоя мама? Справді? Така гарна! Як у кіно!» У думках лежала з мамою у великому ліжку з білими простирадлами, обоє були в мереживних нічних сорочках і читали кольорову книгу. Їхні розпущені довгі коси падали одна на одну і створювали блискучу атласну хвилю.

Тим часом «королева» присіла перед малою і, заглянувши в очі, запитала:

– Регіно, а що ти вмієш?

Дівчинка запитально глянула на директорку, і та, все ще всміхаючись, схвально кивнула, мовляв, говори.

– Нічого… – Регіна опустила очі додолу.

– Може, ти співаєш, танцюєш чи малюєш? – «Королева» однаково запитально дивилась і на директорку, і на дівчинку.

– Не вмію, – Регіні хотілося розплакатися від розпачу. І раптом вона згадала про те, що не розповідала нікому. Про те, чого боялася. Але зараз їй так хотілося, щоб її вибрали, що потрібно було діяти. – Я вмію ламати речі поглядом! – Дівчинка різко підняла голову й переможно подивилася на присутніх.

– А це як? – «Королева» здавалася розгубленою.

– А дивіться! – Мала знайшла очима більш-менш підходящу річ на директорському столі – склянку, з якої хтось щойно пив воду, – і втупилася в неї поглядом. Щічки дівчинки почервоніли від напруги, але нічого не відбувалося.

– Принаймні я бачу, що ти вмієш фантазувати, – спробувала розрядити ситуацію директорка. Регіна була в розпачі.

Далі дорослі розмовляли так, наче її взагалі не було в кімнаті. Про якісь документи, умови, про те, що все це забирає час. Дівчинка стояла в кутку й не наважувалася нагадати про свою присутність. Вона з насолодою вдихала аромат жіночих парфумів, який принесла із собою «королева». Схоже, директорка і потенційні батьки справді забули про малу, бо невдовзі почали говорити про неї.

– Я не впевнена, що хочу саме цю дівчинку, – «королева» розтягувала слова, наче нудку гумку. – Занадто вже вона… проста. Я б хотіла, щоб моя донька співала або ще краще – танцювала. А ця… Вона звичайна. Знаєте, є цуценята породисті, а є – дворняги. Породисті легко вчать команди, з ними гарно вийти на прогулянку, а дворняги – дурне дурним. Я не хочу образити цю малу, але вона – як дворняжка. Гарна, але якась кострубата… Пошукайте мені іншу.