Ольга Саліпа - Зламані речі

– А можна я Катьку пригощу? – Марі вдихала аромат шоколаду крізь обгортку.

– Хіба на всіх твоїх Катьок настарчишся? – Мама дивилася суворо. – Вона тобі щось дає?

– Так. Хліб з цукром, коли робимо уроки в неї.

Тетяна розсміялася:

– Оце ласощі! Та і що та бідота бачила? Ти б не дружила з нею. – Жінка глянула на Влада, шукаючи підтримку. Батько подивився поверх газети і схвально кивнув. Мовляв, дружити не варто.

Катька – єдина подруга Марі. Однокласниця, яка живе в «хрущовці» – будинку, що незрозуміло як «затесався» на вулицю зі старовинними австрійськими будинками. Мама Катьки виховує малого братика, а тато їх покинув. Вона – одна з тих, кого взяли в їхню школу як обдаровану дитину, котра ще в садочку виявляла неабиякі здібності до навчання. Вихователі, що розгледіли талант дівчинки, порадили Катьчиній мамі спробувати щастя й подати доньчині документи до одного з кращих закладів міста. І дитину взяли. Бо саме такі учні й створювали репутацію школи. Марі не раз чула, як родину подружки називали «неблагополучною», але що це означає – не знала. Натомість із задоволенням бігала з Катькою в магазин, коли там щось «викидали», вистоювала заради подружки довжелезні черги по продукти харчування, ласувала хлібом з цукром і дивними на смак «Бичками в томаті». Щоправда, мамі про це навчилася не розказувати – боялася, що не пустить. Тому «за легендою» Марі з Катькою-відмінницею довго робили уроки.

Разом дівчата пішли й у музичну школу на клас фортепіано. У Каті вдома інструмента не було, тому вона приходила грати до подружки. Тут уже батьки Марі не перечили: неозброєним оком було помітно, що дівчинка розумна, а їхня донька за нею тягнеться.

Катька стояла перед вхідними дверима, обпершись спиною на пофарбовану синім стіну під’їзду. Дешеве пальтечко з блиском на ліктях було їй трохи закоротке, туфлі, навпаки, ледь завеликі – «на виріст». Картина була ще та.

– Я ще їм, зачекай. – Марі прочинила двері, висунула голову до подруги і відразу ж повернулася в кухню. Подружка слухняно залишилася зовні.

Два шматочки шоколадки розтали на язиці й додали настрою. Дівчинка поспіхом забігла у свою кімнату й розкрутила бігуді, на яких спала всю ніч. Золотисте волосся слухняно впало на плечі. Заскочила в блакитну сукню, одягла білі колготи, взула туфлі. Тетяна, котра вже кілька хвилин стояла у дверях, не могла намилуватися донькою.

– Йди-но сюди, застібну тобі сукню і пов’яжу пояс.

– Але ж я не маленька, – дівчинка вередливо надула губи.

– Не маленька, але це мені в радість. – Тетяна обережно просувала блискучі ґудзики в петельки. – Ми з татом будемо за годину. Сподіваємося на твою перемогу. Не підведи. – Торкнулася губами доньчиної скроні й повернулася до звичних справ.

Марі накинула на плечі пальто – можна йти.

Катька чекала в тій же позі – спиною до пофарбованої стіни. Її мама на конкурс не прийде – ні з ким залишити дворічного малого.

Дівчатка побігли сходами вниз, як раптом перед самими дверима, що вели на вулицю, Марі щось згадала:

– Стій! У мене для тебе дещо є! – запхала руку десь під пальто, у кишеню сукенки, і витягла звідти… шматочок шоколадки.

Катька дивилася в руку подружки як зачарована.

– Ти мене пригощаєш? – не йняла віри.

– Пригощаю, ми ж подруги. Тільки їж тут, щоб мама не побачила, бо сваритиме.

Катя обережно взяла вже трохи розталий шматочок шоколаду і поклала до рота.

– Блі-і-ін! – Марі роздивлялася свої брудні від ласощів руки. – Сукня! Якщо я її замастила – мама мене вб’є!

Дівчата удвох взялися швидко розстібати пальто. Внизу кишені блакитної сукні красувалася невелика коричнева пляма.

– Мене вб’ють. – Марі ледь не плакала.

– А якщо ми зараз не підемо – то вб’ють ще й за запізнення на репетицію.

Варіантів не було: треба йти в музичну школу.

Дорогою обидві мовчали.

Стара будівля музичної школи розташовувалася на сусідній вулиці. Тут завжди був особливий аромат – пахло сирою тканиною і трохи олією, якою натирали підлогу, щоб блищала. Широкий коридор зазвичай був серцем школи: на холодних дерев’яних лавках тут сиділи ті, хто чекав своєї черги на урок. З-за дверей класів долинали невпевнені звуки музичних інструментів і голоси вчителів. Ті, що чекали на лавці, підпирали бороди дерматиновими папками для музичного приладдя і насолоджувалися короткочасним спокоєм. Ще кілька хвилин – і підуть вони під ось ці вчительські голоси і лінійки, що боляче били по неслухняних пальцях.