Ольга Саліпа - Зламані речі

Сьогодні в музичній школі – конкурс піаністів. У кутку коридора поставили новесеньке коричневе фортепіано, а під стінами – рядки стільців для глядачів. Окремо чотири – для суддів, ближче, ніж решта, бо вони мають не лише слухати мелодію, а й стежити за порядком пальців виконавця, оцінювати його поставу й рухи.

Дівчатка зайшли у свій клас і зняли пальта. Марі дістала з папки нотний зошит і тримала його так, щоб він повністю затуляв пляму. Ніхто не помітив. Здається, все йшло не так уже й погано.

Стільці поволі заповнювалися слухачами – здебільшого педагогами цієї ж школи і батьками учнів, – і діти раз у раз визирали за двері, виглядаючи «своїх».

Маму з татом Марі побачила відразу, щойно ті з’явилися біля дверей школи – більше автівкою не приїхав ніхто. Тільки-но вони увійшли в будівлю, голова Марі сховалася за двері. Тепер головне – не потрапляти їм на очі до виступу. А далі – якось уже буде.

Першою грала Катя. Її соната для фортепіано Бетховена звучала чудово. Мелодія давалася дівчинці легко й без напруження, звуки просто вилітали з-під пальців. Після заслужених оплесків дівчинка зайшла до класу:

– Твої вже тут. Сидять справа від фортепіано. Тому якщо закинеш спідницю по лівий бік від своїх ніг, то вони нічого не побачать, – інструктувала подругу.

У Марі тремтіли коліна. Коли ведуча оголосила її прізвище, дівчинка ледь не зомліла. Про музику не думалося. Треба було зробити все, щоб мама не побачила плями на сукні.

Грала вона невпевнено. Пальці від хвилювання задубіли й не слухалися. У голові було єдине: коричнева пляма на блакитній сукні. Її «Менует» Глезера вийшов кострубатим. Про перемогу можна було забути. Вклоняючись, Марі тримала руку на плямі й крадькома глянула на батьків: ті мали задоволений вигляд – у тонкощах музики вони не зналися.

Поки судді радилися щодо переможця, учасники терпляче чекали у своїх класах, а глядачі слухали показові виступи.

З результатами визначилися, і всім, крім переможців, дозволили сісти до слухачів. Перша премія дісталася Каті. Марі не виграла нічого – ще раз хвилюватися за пляму при виході по грамоту не доведеться. Дівчинка накинула на плечі пальто, старанно ховаючи поділ сукні, і сіла біля батьків.

– А ти чому прийшла? – шепнула їй на вухо мама, поки на сцені старанно вигравали Халаімова.

– Нам дозволили.

– А нагородження?

– Я не зайняла місця. А Катя перемогла. – Дівчинка байдуже спостерігала за руками музиканта за фортепіано.

Тетяна щось шепнула на вухо чоловікові, той незадоволено хмикнув, піднявся зі стільця і рухом голови покликав директора школи, котрий стояв неподалік.

Батько Марі з директором зналися – все через той же інститут: хтось із близьких-рідних учився. За кілька хвилин Влад повернувся на своє місце. Починалося нагородження.

Марі без особливого ентузіазму спостерігала за всім, що відбувається, аж поки раптом під час оголошення переможця замість Катьчиного почула своє ім’я.

Ні, цього не може бути, їй точно здалося! Але чому тоді всі дивляться на неї?

Мама легенько підштовхнула в спину: йди.

Марі вийшла на сцену, навіть не знявши пальта. Чемно взяла грамоту, відповіла на потискання руки директора й оглянула зал. Їй аплодували. Їй, переможниці. Найкращій. Батьки просто сяяли від гордості. І це було приємно. Дівчинка зовсім забула про пляму: переможцям прощається все.

У класі її чекала похнюплена Катька:

– Ти знаєш, чому грамоту дали тобі, а не мені? Бо твій тато попросив директора. За оцінки для сина.

– Не бреши. Програвати треба вміти.

– Програвати, бо бідна й без батька? – Здавалося, Катька ось-ось розплачеться, а Марі зовсім не хотілося псувати цей день чиїмись сльозами.

До класу увійшли Тетяна і Влад, узялися вітати доньку з перемогою.

– Наша гордість! – показував на дівчинку чоловік іншим батькам, що заходили по своїх дітей.

Марі була щаслива. Вона зовсім забула про бридку пляму, бо хіба це важливо, коли ти – найкраща?

Раптом Тетяна присіла перед донькою.

– А це ще що? – провела рукою по подолу сукні, показуючи на пляму.

– Це… – дівчинка запнулася. – Це Катька мені кинула цукерку на спідницю, – й опустила очі.

Тетяна презирливо глянула на доньчину подружку:

– Я ж казала, що не треба з нею водитися. А за сукню її мама нам заплатить. – Жінка взяла за руку доньку, жестом покликала чоловіка, і всі разом вийшли з класу.

Ошелешена Катька залишилася стояти з відкритим ротом.