Ольга Саліпа - Зламані речі

– Лежи, не рухайся. – Жінка в білому халаті присіла поруч і шукала щось у величезній медичній валізі. – Я ще не встигла обробити твої рани.

Марі повільно лягла на траву. Сильно нудило. У голові паморочилося.

Удруге розплющила очі вже в лікарні. Палата із синіми стінами пахла медикаментами.

– Мала прокинулася. Побіжу по лікаря. – Жінка років п’ятдесяти встала з сусіднього ліжка і вийшла в коридор.

– А тій би лише бігати. Уже добігалася до травматології. – На ліжку біля вікна лежала хвора з ногою на витяжці.

– Я в лікарні? – Марі роздивлялася навколо.

– А де ж інакше, дитино. Дуже болить?

Дівчинка доторкнулася лівою рукою до забинтованої голови. Права була в гіпсі.

– Не дуже. А мама з татом теж тут?

– А мені звідки знати. Лікар прийде – усе розкаже. – Жінка повернула голову до вікна. – Як щось треба – ти кажи, ми допоможемо. Ну, не я, – хвора кивнула на свою ногу, – я неходяча, а от дівчата поможуть. Не соромся.

У палату повернулася жіночка, що «добігалася» до травматології, а за нею зайшов лікар. Чоловік років сорока розгублено оглянув палату і знайшов очима Марі:

– Як почуваєшся? Не нудить?

– Та наче ні. Я ще не зрозуміла.

– Буде зле – клич санітарку. Це минеться за кілька днів.

– А мама з татом?

– У тебе ще родичі є? Ну, там бабусі-дідусі?

– Нема. Ми самі. Їм щось потрібно?

– Та вже нічого. – Чоловік над чимось напружено думав. – Значить, так. Встати ти зможеш днів за п’ять. На той час ми їх у морг відправимо. А з похороном щось придумаємо. Я начальству батьковому вже подзвонив – мають організувати.

Марі уривками вловлювала зміст почутого.

– То їх – немає?

– Загинули на місці.

Лікар вийшов з палати, щось шепнувши медсестрі, яка саме заглянула у двері.

Дівчинці стало страшно. Їй не хотілося плакати. Зовсім. Вона просто боялася. Боялася всього, що може трапитися завтра, післязавтра, у день похорону, потім… Досі все було так стабільно і прораховано: мама з татом, вихідні на дачі, день народження невдовзі… Вона навіть замовила у батьків подарунок – набір косметики… І що тепер? Страшно…

Дівчинка вкрилася з головою лікарняною ковдрою, одягнутою в сіру від часу підковдру. Страшно…

Сусідки по палаті в той день не говорили голосно, тільки перешіптувалися. Жаліли. Чи її всі тепер жалітимуть?

Скільки разів потім Марі намагалася згадати день похорону своїх батьків – не могла. Пам’ятала, що тоді моросив дощ. Хтось раз у раз підтягував на її плечах велике чорне пальто, яке спадало, бо загіпсоване плече не дозволяло одягти його добре. Ось це і всі спогади…

Здатність сприймати світ навколо повернулася, коли всі розійшлися, а вона залишилася сама у квартирі. Посуд після поминок хтось помив, холодильник був завалений залишками їжі.

І що тепер робити? Ну ось, запрошуй друзів, скільки заманеться – ніхто не заборонить. А хіба це важливо?..

Марі з острахом прочинила двері у спальню батьків. Пусто. На спинці стільця – мамина нова блузка. Біла в чорний горох. Привезена на замовлення, здається, з Туреччини. Тоді, у п’ятницю, мама вперше одягла її на роботу в інститут, щоб похвалитися колегам.

Дівчина взяла блузку в руки, сіла на край ліжка і притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахи – ось справжні кати, котрі ще довго ятритимуть рану. Мамою і татом тут пахне все.

Марі заплющила очі, вдихнула аромат, і по її щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неї більше немає мами. Цей запах, який з дитинства відчувала в її обіймах, скоро назавжди вивітриться…

Відчинила комод, щоб заховати блузу подалі. У верхній шухляді – новенький чеський набір косметики. Подарунок їй на день народження. Можна тільки уявити, скількох знайомих татові довелося обдзвонити, щоб його дістати. Хотіли потішити доньку.

Дівчинка поспіхом зачинила комод і скрутилася калачиком на ліжку. Загіпсоване плече нагадувало про себе тупим болем. Сльози закінчилися і змінилися безсиллям. Марі заснула.

Одного ранку дівчинка прокинулася від звуку вхідних дверей, що зачинилися. Сонячне проміння лоскотало її обличчя крізь фіранку, і було так добре, що хотілося всміхатися. І куди це тато пішов так рано в суботу? Можна ж іще спати.

Раптом вона сіла на ліжку. Батьків уже немає. Сьогодні – сороковий день. Мабуть, то їхні душі назавжди вийшли з дому, щоб уже ніколи не повернутися.

Марі взулася в капці, накинула халат і підійшла до вхідних дверей. Замкнено. Відчула, що тепер вона остаточно сама.