Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Я мамі вже зателефонувала. Зараз прибіжить. Побуде з малими, а потім до садка їх закине, якщо ми раптом затримаємося.

Петро на сестер із здивуванням глянув:

– Ви обидві зібралися зі мною до Шанівки їхати?

– Та ми нанівець зійдемо від хвилювання, якщо отут на тебе чекатимемо! – Людмила не стоїть. Вже дістала собі з шафи светрик, джинси. – Та й маємо показати тобі місце, де ми те мертве тіло побачили. Так, Стасю?

Шанівці помітили поліцейський «пріус» ще на під’їзді до села, тому хоч Петро і сподівався по-тихому перевірити дурні бабські сни, нічого з того не вийшло.

– Проводжу профілактичні заходи по запобіганню злочинів! – бовкнув бабі Аді перше, що сплило на думку, коли та вийшла зі свого двору на вулицю.

– А я думала, по мою душу… – прошамкала стара поліцейському услід. На подвір’я не повернулася. Стояла біля хвіртки, спостерігала за Петром.

Поліцейський офіцер Килимівської сільської ОТГ Петро Нечитайло залишив службову автівку посеред живої шанівської вулиці, подерся провулком на пагорб за балку, до покинутих обійсть. Людмила і Стаська – за ним. «Невже Стасьці не привиділося зі страху? Невже реально мертву людину знайдемо?» – думала старша. «Хоч би ніхто за ніч не відкопав труп, не переховав у іншому місці, бо подумають, що брешу!» – бідкалася молодша.

– Ма…тері твоїй ковінька! – мовив Петро, коли посеред здичавілого саду у ямі побачив білі кістки людської руки. До Людмили і Стаськи обернувся. – Оце ви утнули!

– Ми? – Людмила.

– А ми при чому? – Стаська.

– Біжи до машини, – наказав Петро Стасьці. – У багажнику стрічка смугаста є. Неси скоріше, обгородимо місце злочину!

Стаська побігла до «пріуса». Петро підхопив із землі міцну палицю, обережно розгріб сміття у ямі, придивився: упереміш із землю – залишки одягу, малі кістки п’ястя, зап’ястя, фаланг, і більші – променева, ліктьова. Дідько! Дістав мобільний, обернувся до дружини, яка ошелешено тупцювала за п’ять метрів від страшної ями.

– У район тре доповісти, – сказав. – І що я керівництву скажу? Що моя дружина і її сестра уві сні труп побачили?!

– Скажи: отримав анонімний сигнал від громадян. Майже не збрешеш! Ми зі Стаською – теж громадяни, але краще не вплутуй нас, Петю. Добре?

– Та ясно, що не вплутуватиму, – Петро зітхнув. – Зараз до райуправління подзвоню, місце злочину виокремлю смугастою стрічкою, а потім доведеться слідчо-оперативну групу чекати.

– Не біда! Ми зі Стаською пішки до Килимівки дістанемося.

– Краще допоможіть, Людо! – попросив підполковник поліції.

– Звичайно, Петю! Що робити?

– Труп давнішній. Багато років тут пролежав, тому треба поговорити з шанівцями, які тут давно живуть. Може, хтось і згадає якісь події незвичайні. І ти ж сама – шанівська, Людо! Походи поміж люди, попитай… І Стаська хай попитає. Вам більше, ніж мені, розкажуть.

– Ми попитаємо, але то дохлий номер! – відповіла Людмила гірко. – Не лишилося у Шанівці шанівських, Петю, самі ДНК.

Шанівка вперто відмовлялася помирати. Трималася за фетиші, курганом нагадувала: люди тут жили з давніх-давен, то хай би і далі…

Початок нового тисячоліття у колись великому селі відмітився розваленим корівником, постаментом від пам’ятника і десятками порожніх покинутих людьми обійсть. Здавалося, ось він, кінець. Помруть останні старі баби і – фініта! Та розпайована земля не відпускала: хтось пропив свій пай, хтось здав в оренду, хтось продав за безцінь через підставні договори і тіньові схеми, а хтось повернувся, щоби дати раду своєму гектару, двом, десяти. А хтось і не покидав села! Задихала Шанівка. Запрацювала.

Та розпайована земля кликала до себе не тільки трударів. Багаті теж захотіли землі, та не за законом і не клаптик – всю і задарма! Нічим не гребували. Чотирнадцять років тому вистачило інтриг і підлості лише одного зухвальця, Івана Залусківського, щоби мала Шанівка вигоріла вщент. Ох і чорна та біда була… Хто із шанівців не помер і не загинув, ті виїхали – до сусідньої Килимівки, до міста. Вже цього разу, здавалося, не відродитися Шанівці. Та вистачило сили лише однієї згорьованої дівчинки, щоби село знову захотіло жити: дитина, яка втратила у тій біді всіх, кого любила, стала з дня у день збирати каміння на його спорожнілій вулиці.

– Люди, ви чули? – пліткували шанівські баби, які перебралися до Килимівки. – Кажуть, мала Катька Кохан, яка за селом у мазанці ворожки оселилася, шанівську вулицю розчищає. А дружина Залусківського Алка і вдова Раїса, яка чоловіка і сина поховала, їй помагають. І от нащо те все, га?! Хіба Шанівку відродити? Та нізащо!