Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Георгію Івановичу, а ви заїжджайте до нас увечері, коли Петро і малі вдома будуть, – защебетала у мобільний. – Так усі зрадіють.

– І ти? – спитав свекор.

– А я вже зраділа! – видушила скупу брехню.

Відрубала дзвінок, гайда оперативно збиратися, тільки б скоріше вискочити з хати на вулицю. Останнім часом Людмила більш за все боялася залишитися із свекром сам на сам у замкненому просторі.

Прожогом вскочила у новий костюм, закинула у сумку косметичку, залізла у гумові чоботи і скільки йшла поспіхом до сільради, стільки відчувала, як щось коле у спину. Наче свекор, який сказав у слухавку «я тут поряд», ішов за невісткою услід, пропікав дірку у Людмилчиній спині.

– Людмило Миколаївно, у вас на жакеті етикетка залишилася. На спині! Відрізати? – обережно запропонувала юристці сільрадівська секретарка.

– А все оте падло! Наче сказився, старий козел! – Людмила зачинилася у сільрадівській вбиральні. Зняла жакет, відрізала етикетку. Намалювала лице, волосся трохи розпушила. Перевзулася у чорні шкіряні черевики на високих підборах. Глянула на себе у дзеркало – королева! І хай тільки хоч хтось не помітить!

– Людко! Ух ти сьогодні… Гориш, наче тебе підпалили! – сказав Тамарчин чоловік Федір, який саме прийшов до сільради розбиратися із переплатою земельного податку.

Юристка – долоні до лиця: горять щоки!

– А все оте падло! – знай бідкалася цілий день, бо хоч і королева, і з дитинства знала, що стане най-най-най, та розгубилася, бо геть не розуміла, що робити!

На перший погляд здавалося, ніякої проблеми взагалі не існує. Ну, обійме свекор час від часу. Ну, прошепоче невістці на вушко, яка вона… гаряча штучка. То він, певно, по-батьківському, бо одразу полюбив невістку, як дочку. Пику не кривив, коли єдиний син привів до багатої суддівської хати просту Людку Поливанову. А Людка тоді, до речі, у килимівській задрипаній перукарні бабам нігті лаком мазала, проклинала долю і батьків, які ніяк не бажали із Килимівки до міста переїжджати. Районний суддя Нечитайло не тільки пишне весілля зорганізував і оплатив, не тільки молодим міцну хату в центрі Килимівки подарував, а й прилаштував невістку на навчання. Домовився, аби зарахували Людмилу на заочне відділення юридичного факультету одного з вишів, а за чотири роки диплом їй подарував разом із посадою юристки у Килимівській сільраді. І як на такого свекра ображатися? За всі роки сімейного життя Людмила розсердилася на свекра лише раз: коли наполіг, щоби після весілля Людмила залишилася на дівочому прізвищі Поливанова, хоч молодій дружині сильно хотілося стати Нечитайло. Та це можна було пережити. Аби не Георгій Іванович, і Петро навряд би у свої 35 до підполковника поліції дослужився.

– Може, у мене ця… післяпологова депресія затягнулася, тому і лізуть у голову дурні думки?.. – спробувала поставити собі діагноз. – Не було ж нічого поганого. За груди не хапав! Цілуватися не ліз! Чи либонь я просто фантазерка? Як усі люди з високим IQ! А чи реально така гаряча, що до Петра вже звикла, от і вигадую собі нові емоції?

Аналітична співпраця з собою дала який-не-який результат. Заспокоїлася, в уяві поскладала полохливі страхи і підозри у сірникову коробку, закрила її, викинула світ за очі. Незважаючи на дощ, що усе падав і падав, додому ввечері повернулася спокійна, весела, а тому і красива. Бачить: у дворі суддівський «лексус» мокне. Насторожилася. До хати зайшла: за столом чоловік разом із батьком випивають. Навколо них малі гасають.

– О! Людочка наша! – вже п’яненький свекор першим відреагував на появу невістки. – А скажи, дорогенька! Хочеш, аби твій чоловік полковником став?

– Хіба можна так швидко? – здивувалася Людмила. – Петро лиш рік тому підполковника отримав.

– Можна, Людмилко! Я все можу для свого сина зробити! А тому і мені, невісточко, все можна! – пів годиною пізніше, коли малі побігли крутити кермо дідового «лексуса», а Петро вийшов покурити і глянути, щоби сини не розбомбили дорогу машину, районний суддя Георгій Іванович Нечитайло ухопив невістку однією рукою за груди, другою обхопив за тулуб і притиснув до себе так щільно, що бідолашна Людка відчула не тільки зловонне дихання старого свекра, а й твердиню його збудженого пеніса. – Все у тебе буде, невісточко! І чоловік-полковник, і Єгипти з Турціями, і посада, яку забажаєш, – бурмотів. – Тільки ж ти вдячною будь! Цінуй усе, що для тебе роблять! Давай уже! Ходімо до ванної! Поки всі надворі, зробиш мені той… міньєт…