Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

© Чернова І. І., 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

20 березня року 2020-го, коли, наганяючи жах на всіх забобонних, три двадцятки фатально поєдналися у непересічній даті весняного рівнодення, мешканці Килимівки до глибокої ночі ошелешено обговорювали містичне природне явище, яке розбурхало і без того тривожний плин високосного року.

Сталося ось що! Від ранку небо набралося води з хмар, і весь район у радіусі ста кілометрів накрив рясний енергійний безперервний дощ. Падав і падав!

– А в Шанівці сухо! – повідомила підприємиця Тамара, коли повернулася з сусіднього малого села за п’ять кілометрів від Килимівки, де й досі тримала кіоск з горілкою і бакалією. – Навкруги все заливає – чистий тобі потоп, а Шанівка наша – наче в центрі зачарованого кола. Чи то чорт над селом парасолю розкрив?..

Люди: та бути такого не може! Це ж не старі часи, коли відьми вилазили на дахи власних хат і давай труселями розмахувати, аби дощ відігнати. Та й де ті відьми наразі? Нема!

– А Катерина шанівська хіба не відьма?! – спитала якась із килимівських бабів.

Люди перелякалися чогось. Замовкли. Над ними чи то вітер, чи то шепіт: хтозна, хтозна…

Семикласниця Стаська Поливанова поночі попхалася у сусіднє село не природні дива роздивлятися. Важливішу справу мала. Щедро набрехала мамі з татом: терміново мчить до однокласниці Уляни Шамрай тест з математики розв’язувати, бо вчителька Маруся пригрозила кола́ поставити, якщо завтра на ранок не побачить виконаної роботи. Тому…

– В Ульки заночую! Будемо всю ніч із тестом мучитися! – гукнула вже від дверей. Скуйовдила різнобарвне рожево-фіолетове волосся, вхопила рюкзак – і гайда.

– От уже брехуха! – плюнув тато. – Завтра ж субота!

Стаська не чула. Гарно освітленою, блискучою від дощу килимівською вулицею вже крутила педалі велосипеда у бік Шанівки.

Виїхала з села, загальмувала: кінець цивілізації. Чорнота очі коле, дощ із вітром з ніг збивають, попереду замість дороги на Шанівку – п’ять кілометрів залишків нового хвилястого асфальту з ямами, і всі гуртом Стасьці: додому, мала!

– Однаково назад не поверну! – поправила рюкзак на плечах, щільніше насунула на лоба капюшон легкого дощовика. Очі напружила, щоби не завалитися на першій же ямі, кермом тим – праворуч-ліворуч. Велик рипів, але ніс.

За пів години нічної екстремальної їзди під дощем мокра як хлющ Стаська зупинилася біля крайньої шанівської хати, бо просто очам не повірила.

– Свята… мережа, – тільки й прошепотіла приголомшено.

Картинка вражала. Брудно-сіре від важких хмар дощове небо розривалося, утворюючи над Шанівкою чорну ясну діру, всіяну зірочками і навіть куцим серпиком спадаючого місяця. Майже не випромінював світла, але додавав небесному декору неперевершеності.

– Портал…

Стаська на мить забула про ціль нічної подорожі. Задивилася: між пагорбами під зірками на клаптику сухої землі причаїлося мале село, навколо нього по колу – суцільна вертикальна завіса дощу ворушиться-тремтить. Відрізає Шанівку від усього світу.

– Сфоткаю! Бо ж ніхто не повірить!

Вже дістала мобільний, та помітила рух на темній шанівській вулиці.

– Улько, ти? – гукнула. Крок уперед: з дощу на суху землю.

Із темряви виринула Стасьчина подружка Улянка: смуглява, чорноока, з густими кучерями і нетутешніми пухкими вустами.

– Думала, не приїдеш, – сказала. – Такий дощ у вас…

– Мені – по цимбалах! Я – НечуваноДєрзкая.

– Яка? НечуваноДєрзкая ?! – розсміялася Улянка. – Прикалуєшся?

– У мене тепер нік такий.

– Корочє – ТупоЗухвала?!

– Улько, ти дурна? – розсердилася Стаська. – Тупо зухвалі – відморозки, усі, хто з бодуна, дуже бідні з відчаю. І Залусківський! А я – НечуваноДєрзкая ! Невже не відчуваєш різниці?

– Та не психуй! Просто нік такий… конкретний!

– Нік – суть! Ходімо вже! Ще підготуватися треба, а часу – геть нема! Рівно опівночі маємо розпочати…

Улянка глянула на подружку винувато:

– Стась… Думаю, може, собі не ворожити?.. Просто з тобою побуду. За компанію.

Стаська роздратувалася:

– А чому? Зібралася відкладати життя на потім? Нам скоро – по чотирнадцять, Уль! Та я вже місяці три точно знаю, чого хочу. А тепер наворожу, щоби все здійснилося. А ти на що чекатимеш? Улько! Ти ж – не курка!