Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Георгію Івановичу… – Людмила вухам не повірила. Від огиди і приниження відсахнулася.

Свекор не зволікав. Ухопив невістку за зап’ясток, поволік до ванної.

– Що «Георгію Івановичу»?! Будеш стервом, не зважатиму, що маєте двійко пацанів, завтра ж розлучу вас із Петром! – розстібав штани, косував на ошелешену жінку. Притулилася у ванній до стіни, із жахом спостерігала за суддею.

– Тату! Ти де?! – раптом почули голос Петра.

Людмила від несподіванки сіпнулася, посковзнулася на кахельній підлозі, гепнулася щосили, підхопилася і відчула, як до горла підступає невідворотна нудота. Нахилилася до раковини, не змогла стримати судом, разом з якими назовні виривалися залишки їжі, жовч…

Коли підполковник поліції і поліцейський офіцер Килимівської ОТГ Петро Нечитайло увійшов до ванної кімнати, то побачив, як його турботливий тато у застібнутих штанях і з рушником стоїть поряд із його блідою дружиною, яка знай ригає прямісінько у білосніжну іспанську раковину і все намагається однією рукою відштовхнути рушник, який настирно простягає їй свекор.

– Дякую, тату, що до Люди моєї ставишся, як до рідної дочки, – проварнякав хмільний Петро, коли п’яний у димину суддя сідав за кермо «лексуса», щоби їхати додому, у райцентр.

– Як вона там?

– Малих вклала і лягла. Хай поспить. Завтра – субота, – відповів Петро.

Людмила не спала. Дочекалася, поки захропів чоловік, тихо встала з постелі, пішла до вітальні.

Було над чим подумати! Мала знайти вихід із безвиході, в яку загнав її старий хтивий свекор. Та думати, сидячи каменем, Людмила не вміла ще з тих часів, коли була звичайною шанівською Людкою.

Згадала події чотирнадцятирічної давнини. Мала Шанівка згоріла, Людчині батьки перебралися у велику Килимівку. Школярка Людка сподівалася: вони тут тимчасово. Сім’я обов’язково переїде до міста. Ох же сильно Людка тоді мріяла стати городською ! Та виявилося, що Людчина мати замість збирати гроші на переїзд стала збиратися на пологи… Отакий сюрприз на гонористу Людку чекав: батьки їй замість міста малу сестру Анастасію подарували. Стаську! А з малою хіба до того, аби все спочатку у місті починати?..

То тепер Людмила вважає, що вхопила-таки Бога за бороду, а в ті часи здавалося: поява малої Стаськи перекреслює її власне життя. Отоді-то вперше і вхопилася за праску. Зачинилася у своїй кімнатці, знай прасувала свої сукенки-спіднички і все думала, думала: як не здатися, коли у тебе з-під ніг ґрунт іде?! Куди бігти? У чому і кому шукати опори?!

От і сьогодні праска згодилася… Руки працюють, мізки крутяться. Як старого козла втихомирити?.. Петрові розповісти? Не повірить, ще й дружину інтриганкою назве! Треба щось інше вигадати!

Задумалася, аж чує: надворі собаки затривожилися – ланцюгами дзвенять, гарчать. Вимкнула праску, глянула на годинник: майже друга ночі.

– Хіба добрі люди у такий час по вулиці швендяють?

Роззирнулася. На дивані Петрове службове спорядження валяється: і пістолет «Форт-17», і газовий балончик, і гумова палиця. Бери, жінко, що в око впаде!

Взяла балончик, сховала в кишеню халата, вийшла на ґанок: у мряку, у дощ.

– Кого чорти носять?! – гукнула.

– Люсь! Це я! – почула з вулиці Стасьчин голос. – Швидше відчиняй! Чуєш?!

– Подумай про гімно – ось і воно, – без злоби буркнула Людмила.

Хвіртку відчинила, молодша сестра увірвалася: мокра, розхристана, збуджена.

– Люсь, я труп знайшла! – випалила. – У Шанівці! У саду закопаний!

– Що ти верзеш, мала?!

– Та чесно! Ледь за руку його не взяла! Уявляєш?

– Та-а-ак… – тільки й констатувала Людмила, коли на кухні Стаська вихлюпнула плутану розповідь про чарівну ніч, природні дива, ворожіння, Катерину і мертве тіло посеред здичавілого садка.

Глянула на малу: скинула мокрий одяг, куталася у теплий сестрин халат, гріла долоньки об чашку з гарячим чаєм, насторожено дивилася на старшу сестру.

– Люсь. Що робитимемо? – спитала. – Петра побудимо? Тільки не кажи йому, що я ворожити до Шанівки бігала, бо як мама дізнається…

– Отож-бо! А ти кажеш: буди Петра! Зачекай…

– Люсь, а чого чекати? Однаково доведеться Петрові все розповісти! Він же – головний поліцейський у громаді.

– Та ти шо! Серйозно?! А хто командує головним поліцейським громади?

– Хто?

– Я! – відповіла старша. – Тому дай спочатку подумати…

– Як усе те… апгрейдити? – уточнила Стаська.

Людмила не відповіла. У зв’язку із відсутністю на кухні праски знайшла інший думкоприскорювальний пристрій: терла кухонним рушником і без того сухий таріль, дивилася крізь нього. Врешті відклала.