Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Так зробимо, – постановила. – Ти у Шанівці не була. Збиралася, але потім забігла до мене і залишилася… допомогти постільну білизну і дитячі речі прасувати! – Людмила говорила і прозрівала. – І взагалі… Поживеш трохи у мене!

– Нащо?

– Треба, Стасю!

– Кому?

– Мені! – Людмила уявила роздратовану пику свекра, який наштовхується на Стаську у синовій оселі.

– Прикалуєшся? Хоч розкажи, у чому фішка!

– Підростеш, я тобі таке розкажу… Вуха у трубку скрутяться!

– Я вже доросла!

– Та бачу! Ворожити на кого збиралася? Хто такий?

– Люсь! Не порушуй мого особистого простору!

– Серйозно?! Твій простір, дідько, рятувати треба! Бо як хтось дізнається, що ти тиняєшся по чужих обійстях у Шанівці, так усе пригадають: і як у когось курку вкрали, і як комусь кролів потруїли, і як під паркан сміття підкинули. І поліція почне допитувати.

– Так я не одна там була! З Уляною!

– Дзвони їй. Хай бреше, що увесь вечір вдома тирлувалася, аж поки спати не лягла. І сама… Йди у вітальню, вкладайся вже на дивані.

– Та не засну! І хто Петрові про мертву людину скаже?

– Я скажу.

– А ти звідки дізналася?

– А я… – Людмила задумалася. – Сон побачила!

– Люсь! А давай краще скажемо, що мені наснилося!

Людмила на мить задумалася. Кивнула.

– Тільки щоби про Катерину – ані пари з вуст, – наказала.

– Чому?

– Тобі однієї халепи мало? Хочеш одразу дві?! – відповіла старша.

Петро не одразу прокинувся. Людмилі довелося сіпати чоловіка кілька хвилин, перш ніж врешті очі продер. Сів на постелі, примружився: що за делегація?! Біля ліжка дружина стоїть, а з-за її спини Стаська визирає.

– Вставай, Петю! Їхати треба, – чує жінчин голос. – У Шанівці… труп об’явився.

– Хто об’явився?! – Петро ще спав із розплющеними очима.

– Труп, кажу! Чи ти геть оглух?

Петро на дружину вирячився: хто, хто?!

– А… що тут мала робить? – на Стаську кивнув.

– От прям це зараз – головне з найголовніших, мать твою! – психонула Людмила. – Я Стасю гукнула! Щоби допомогла мені!

– Нащо тобі допомога?

– А ти не бачив, як учора ввечері у мене це… здоров’я похитнулося у поганий бік? Блювала у ванній, аж кишки потомилися! Може, у мене вже цей… коронавірус! А випраного – гора! – завелася, аж ногою тупнула. – Петю, годі дурні запитання ставити! Чи не чув? Кажу: у Шанівці на покинутому обійсті труп лежить!

Петро вирячився на дружину ошелешено: справді? Людмила зі Стаською – на нього з надією: вже дій, поліціє!

– Котра година? – Петро їм.

– Та ж мать твою! – Людмила спересердя – лясь себе по стегнах. – Шоста скоро! Вмивайся, до Шанівки тре їхати!

– Бо там труп?

– Точно!

– Так от тепер питання! – Петро остаточно прокинувся. – А звідки ти, Людо, посеред ночі дізналася, що у Шанівці нині хтось когось убив?

– Та не нині! Колись! – Стаська йому. – Труп старий!

– А ти тут взагалі до чого? – Петро на малу здивовано.

– Сон бачила! – Стаська бреше.

Людмила підспівує:

– Дуже страшний сон! Сам жах! Ніби на покинутому обійсті, біля якого горіх росте, посеред дерев мертвяк лежить…

– Так! У ямі! – Стаська вклинюється. – А земля просіла, і руку вже видно. Самі кістки! Це ж значить, що давно лежить, так?

Стаська замовкла. Дивиться на Петра зі сподіванням. Петро з постелі встав. По спальні у самих трусах і майці ходить – туди-сюди, туди-сюди. Врешті зупинився. Уп’явся у Людмилу і Стаську недовірливим поглядом.

– Одного втямити не можу! Так кому з вас, дівки, аж такий страшний сон приснився, що ви мені навіть виспатися не дали?!

Сестри перезирнулися. Стаська вже рота відкрила, щоби запевнити Петра: мені!

– Обом! – ляпнула Людмила. Говорила і прозрівала. – У тому-то й справа, Петюню! Це ж щось моторошне! Спочатку дощ увесь день у землю стукає, а всі кажуть: Шанівка – суха, наче їй пороблено. Потім під вечір я ригати починаю, а раніше ж – ніколи! Навіть коли одночасно двох пацанів дев’ять місяців носила! Щось тут не так, думаю. Кличу Стасю на поміч, оце ми пів ночі прасуємо, як ті дурні, під ранок засинаємо, а потім – трах! Просинаємося одночасно від жаху, бо бачимо один і той самий сон… – Людмила замовкла, бо поки говорила, вже й сама повірила у непересічний збіг обставин, які перерахувала тільки-но.

– …Що у Шанівці – труп! – закінчила оповідь Стаська.

– Тре перевірити, бо не матимемо спокою, – додала Людмила.

Петро довго мовчав. Потім маківку почухав:

– А малих на кого?

Людмила зірвалася, подає Петрові штани, сорочку: