Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– А може, вона нічого не шукала! Може, вона, навпаки, там щось залишила!

– Тим паче! І тобі не цікаво, що саме?

– Геть нецікаво! Я хочу додому! Стасю! Ти куди?..

Стаська вже підхопила рюкзак, залишила у траві розстелену хустку, на якій лежали приготовані для ворожіння предмети, тихо посунула до дерев, посеред яких блукала Катерина.

– Повернися! – зойкнула Улянка. Зітхнула, приречено побрьохала за подружкою услід. – І що там? Що? – бубоніла. – Ніч! Темно! Ми – як сліпі. Однаково нічого не побачимо!

Стаська зупинилася приблизно там, де посеред дерев Катерина повсякчас нахилялася до землі. Увімкнула ліхтарик у мобільному, спрямувала промінь світла на землю, промацувала ним площину. Улянка тупцювала за Стасьчиною спиною.

– Що там? Що?.. – знай повторювала ледь чутно від жаху.

– Нічого… Трава нова, бур’яни старі. Сміття.

– Ходімо вже!

– Зачекай… – мовила Стаська, бо світло ліхтаря вихопило щось біле у невеликій порослій травою ямі з пів метра глибиною.

Підійшла ближче, аж розсміялася.

– Дивись, Улько! Тут компромат на пацанів із нашого класу, – спрямувала промінь на яму.

Уляна витягнула шию: у ямі посеред сміття і трави валяються якісь білі палички, здалеку схожі на сигарети.

– Що це?

– Людська рука. Частина пластикового скелета. Пам’ятаєш, минулого року хлопці його з кабінету біології стирили. «Хеловін, Хеловін». Йолопи! Давай візьмемо цю руку, а в понеділок підкладемо комусь із них у парту.

– Нащо?

– А що? Пробачати дебільні вибрики? Я – за справедливість. Накосячив? Отримай отвєтку ! Тільки так має бути!

Стаська міцніше перехопила мобільний однією рукою, нахилилася до ями і вже простягнула руку до купи білих кісток, та раптом завмерла. Відсахнулася рвучко, ледь не впала. Вхопила Ульку за куртку, тягнула геть.

– Ти чого? Чого?! – белькотіла Улька. Від жаху ледь трималася на ногах, спотикалася, але разом зі Стаською дерлася геть від страшного місця.

Зупинилися, лиш коли добігли до першої на їхньому шляху живої шанівської хати. Захекана Стаська глянула на подругу.

– То був не пластик! – видушила. Язик не ворушився, звуку власних слів не почула.

– А що?..

– Справжня людська рука!

– Як це? Стасечко… Не жартуй так! – Улянка ледь не розревлася.

– Улько… У ямі мертва людина лежить… – Стаська розгублено роззирнулася. Світ навколо раптом зірвався, наче пес із прив’язі, закружляв, та все швидше, швидше, і вже не розібрати: де дівчата опинилися, хто ще тут є, крім них. І задля чого…

Стаська повернула голову в бік живої шанівської хати: з вікон м’яке світло ллється.

– Хто тут живе? – шепоче, а власного голосу так і не чує.

– Так вона ж… Катерина! – читає по Ульчиних вустах. – Стасю… Чому нас до її хати принесло?..

Тої ночі дружина головного килимівського поліціянта 28-річна Людмила не спала. Після півночі врубала праску! Розклала прасувальну дошку! Вивалила у крісло чималу купу випраної постільної білизни, одягу… Глянула на годинник: пів на першу. Закінчилися: і п’ятниця, і робочий тиждень. Субота!

– Суботник… – уточнила розбурхано.

Та як ушкварила танці біля прасувальної дошки із розпеченою праскою в руці! Прасує і прасує, начебто сил до біса, наче до того увесь день на дивані вилежувалася. Так – ні ж! Вранці першою підскочила, чоловіка Петра і двійко п’ятирічних синів-близнюків побудила, гарячим сніданком нагодувала, малих зібрала, вивела надвір і навіть усадовила їх на заднє сидіння чоловікового службового «пріуса». Петрові залишилося лише закинути дітлашню до дитячого садочка.

Тільки чоловік з малими від’їхав, зателефонував свекор, а він – таке цабе, що не відповісти неможливо: голова районного суду Георгій Іванович Нечитайло.

– Ти вдома, Людмилко? – питає бадьоро, наче зранку сто грамів віагри заковтнув. – Я тут поряд… Зараз заскочу. Розмова є!

– Ой… Георгію Івановичу! А я вже на порозі! Вже вибігаю з хати! – Людмила виматюкалася подумки, бо як почула голос свекра, так плани і змінилися. Вона ж хотіла перед роботою прийняти душ, зробити гарний макіяж, закрутити рідке волоссячко кучерями, укласти його гарно, щоби, дідько, не просто припхати на собі до сільради новий вовняний костюм з блискучою емблемою Chanel, який напередодні отримала через «AliExpress»! Ні! Гонориста юристка сільради сільської ОТГ з центром у Килимівці точно знала, чого хоче від життя! Жодна зараза не мала нявкнути, мовляв, дивіться, який гарний костюм у Людки-юристки! Всі у Килимівці повинні були констатувати лиш один беззаперечний факт: такій красуні пасує нове вбрання. А для цього – душ, вимити волосся, фен-плойка-лак. І макіяж з акцентом на уїдливі хитруваті очі.