Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

За рік після пожежі у вигорілій Шанівці лишилася одна людина: удова Раїса.

– Отепер вже кінець селу, – казали люди. – Раїсу поховаємо, і крапка.

Раїса все не помирала, довгих вісім років лишалася єдиною жителькою Шанівки.

Все змінилося у 2014-му, коли переселенці з Донбасу розтеклися країною у пошуках місць, де можна розпочати життя наново. До Шанівки тоді приїхали шість родин, та за рік лишилися дві: Поліщуки і Козлови. Артем і Неля Поліщуки мали 60 років на двох і маленьку донечку, виявилися кмітливими і нелінивими. За все бралися: і городину пробували вирощувати, і сири робити, і кекси пекти, і халати для медиків шити. Інтелігентні інженери Віра і Борис Козлови мали по 60 років на кожного, стару іномарку і кота Черчилля, якого вивезли з Горлівки.

У 2017-му ще дві порожні шанівські хати окупували приїжджі. Не донецькі. Бозна-звідки! Перекотиполе. В одній хаті розмістила свій табір багатодітна мати-одиначка Валька Шамрай. Звідки приїхала? Де блукала? Нащо виводок бідних дітей за собою по всій країні тягала? Хтозна! У другій поселилася стара баба Ада. Біографії своєї не приховувала. Шамкала беззубим ротом, розповідала:

– Ада я лише для своїх. У паспорті записано: Аделаїда. Де раніше жила? У тюрмі. Останній раз на п’ятнадцять років сіла, бо чоловіка зарізала! Та не лякайтеся! Не чужого. Свого. Я тоді саме тільки вийшла на волю…

За два роки, у 2019-му, ще одне шанівське обійстя ожило – киянка Оля Торбенко, спортивна жінка за п’ятдесят, разом із тридцятирічним сином Ярославом вирішили купити у селі хату, відремонтувати її власноруч і влаштувати мініготель для любителів зеленого туризму.

– Трясця матері! Це ж що виходить?! Що у Шанівці селян уже нема, якщо бідну Раїсу не рахувати? Лише донецькі, неблагополучні і кияни? – здивувався голова Килимівської сільради Косюк, продивляючись перелік нових шанівських житців. – ДНК якесь!

Вислів прижився. Про шанівців тепер тільки так і казали: ДНК! Донецькі, неблагополучні і кияни. Кияни були у меншості. Рулювали донецькі, бо відмовлялися почуватися тут чужими і тимчасовими. Одного дня Артем Поліщук зібрав житців Шанівки біля постаменту, на який чиясь добра рука прилаштувала велику фаянсову вазу для квітів, запропонував:

– Люди, давайте я старостою села попрацюю. Зараз же проголосуємо, складемо протокол і я відвезу його до Килимівки, у сільраду.

– Артемчику, а воно нам треба? – спитала баба Ада.

– Шанівку вже до складу Килимівської сільської ОТГ включили, а нас ніхто і не спитав. Завтра нам електрику відріжуть! Чи газ! Скажуть: ви нерентабельні! Шукайте собі інше місце на життя чи паліть свічки, а грійтеся дровами.

– А я на власні очі бачила, як хтось із килимівських сміття біля шанівських хат викидає! – додала Валька Шамрай. – За крайньою хатою скоро справжнє сміттєзвалище виросте.

– І про субсидії нас ніхто не питав, – сказала Віра Козлова.

– Нас узагалі ніхто і ні про що не питає. І хіба це справедливо? – додала Неля Поліщук. – Наче нас нема!

– А ми, до речі, громадяни України і маємо право кожний на два гектари землі, – нагадав Артем. – Ви в курсі, чиї землі навколо Шанівки, чи є вільні і коли нам землю виділять? Не знаєте?! Воно й зрозуміло! Бо хтось має у тій ОТГ за наші права дерти горлянку! Так я візьмуся за це!

Вранці 21 березня Артем Поліщук якраз і збирався до Килимівки у справах малої Шанівки. Несподівана поява поліцейського з ріднею поруйнувала плани, бо Петро Нечитайло наказав старості «попрацювати з місцевим населенням, аби під ногами не крутилося і дурними запитаннями не відволікало».

– Хоч мені скажи, що сталося, – попросив Артем.

– Вбивство…

– Вбивство? Нефартовий день для Петра, – мовив Тарас Гордієнко, молодший син підприємиці Тамари. Приїхав того ранку до Шанівки на переробленій під ручне керування напіввантажній «Toyota ProAce City Verso Long», побачив практично усе населення села біля постаменту і навіть припустив: бунтуєте?..

– Тарасе, якщо ти товар до кіоску привіз, то зараз не зможу його прийняти, – відказав йому Поліщук, який, крім усього іншого, тричі на тиждень не тільки торгував у Тамарчиному кіоску, а й зробив там громадську приймальню.

– Та ні! Я не з товаром. Інше діло є. – Тарас роззирнувся, побачив Петра Нечитайла на пагорбі біля покинутого обійстя, огородженого смугастою біло-червоною стрічкою: поліцейський офіцер тупцював під горіхом, жваво щось пояснював комусь у мобільний.

– Мені би з Петром побалакати, – додав.