Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– А ти… чого тут? – спитала Катерина.

– А ти не знаєш? У вас тут – надзвичайна подія!

– Не виходила сьогодні з двору. Тітці Раїсі геть погано. Я вночі навіть для неї одну траву відшукати намагалася, та все марно. Значить, до похорону слід готуватися.

Людмила пожвавішала, наче новина про те, що бідолашній Раїсі недовго залишилося, неабияк тішила.

– Так ти усе ясно бачиш, Катю! Аж страх бере!

– Не бійся, Людко.

– От легко тобі казати! А я боюся! Так сильно боюся, аж ригаю іноді! Чесно!

– І чого боїшся?

– Один козел примушує мене до цього… Коротше кажучи, щоби я з ним трахалася. І він до дідька впливовий: просто так послати його під три чорти не вийде. А в мене ж – сім’я! Чоловік, сини. Та й, якщо вже чесно, гидую я зі старим! Допоможи, подружко!

– Усім допомагаю, чим можу.

– Оце гарно! Оце діло!

Людмила заметушилася, стрільнула очима: нікого поблизу нема?

– Чуєш, Катю! А давай до хати зайдемо, бо щось я… ніби замерзла! – збрехала.

На чепурній кухні швидко дістала клаптик старої квитанції за газ, що завалялася у кишені, ручку.

– Я тобі на папері прізвище і посаду покидька напишу, а ти… наворожи, щоби те падло вже… сконало.

– Людко! Не займаюся я таким!

– Добре! Хай живе, але щоби посаду втратив. Бо при посаді він і з інвалідного візка мене тероризуватиме. А от коли дадуть копняка під зад, отоді я йому все пригадаю!

Людмила швидко написала прізвище і посаду свекра, поклала папірчик на стіл, насторожено глянула на Катерину: стояла біля столу, закинула голову вверх, очима – у стелю так, наче й немає зовсім стелі, лиш небеса. А Катеринині думки, як і очі, туди і спрямовані, до небес. «Чи вже ворожить?» – Людмила напружилася. Підсунула папірчик ближче до Катерини.

– Кать, чуєш! Я ж – не на халяву! – прошепотіла. – Гроші заплачу, як тільки цей… результат буде.

Катерина повернулася до Людмили і раптом усміхнулася так незрозуміло і дивно: хоч як нагороду розцінюй, хоч як ляпас.

– Та чесно! – запевнила Людмила.

Вже хотіла додати, що може сьогодні ж змотатися додому, у Килимівку, по аванс, та знадвору хтось застукав у хвіртку.

– Люсь! Ти тут? – почула голос Стаськи.

Стаська не наважилася заходити на подвір’я, біля якого вони з Улянкою опинилися напередодні вночі. Стовбичила на вулиці, заглядала у двір через невисокий паркан. Усміхалася: диво таки сталося! Хоч і не вдалося поворожити вночі, результат отримала. Не тільки привернула увагу Тараса, а й поспілкувалася з ним. Хіба він після цього Стаську забуде?.. Та це ж геть неможливо!

Витягнула шию: цікаво, про що хлопець із Люсею говоритиме?..

Тарас чекав на сільрадівську юристку посеред двору. Роззирався, крутив у руці ключі від «тойоти». Людмила не одразу вийшла, здивовано знизала плечима, побачивши Тараса: а ти тут якого біса?

– Тут же колись Сашко жив, так? Мій Серьога з ним товаришував… – раптом мовив Тарас.

– Ми усі тут колись жили, тільки ти тоді геть малим був, – відповіла Людмила.

– Не таким уже й малим! У перший клас пішов, коли Шанівка згоріла.

Людмила око примружила, глянула на Тараса з досадою: від такого важливого діла відірвав, трясця матері!

– Тарасе! Ти отут нащо?! – гукнула сердито. – Спогадами ділитися?

Тарас головою мотнув: аби ж!

– Ходи ближче, – відповів. Коли Людмила підійшла, мовив тихо: – Мамка мене до Петра послала, та він нині – як іноді мобільний зв’язок у Килимівці – недоступний. Оце рішив тобі все розповісти.

Людмила відчула, як руки, ноги, хребет і навіть язик у роті стали холодними.

– З малими щось? – прошепотіла.

– Та ні! З цим… Із суддею! Свекром твоїм.

Людмила вухам не повірила! Зиркнула на Тараса з підозрою, думки метушаться. Та хіба? Вона онде тільки-но… старому пердуну фатальних проблем замовила, а вони на нього вже і звалилися?.. Невже помер?! Оце була би радість!

– Що з ним? – мовила обережно.

– Під ранок на об’їзній неподалік райцентру знайшли його «лексус» пом’ятий. І чоловіка збитого.

– Свекра хтось збив? – заплуталася Людмила.

– Ніхто його не збивав. Суддівський «лексус» збив дядька. Його до лікарні доправили. А суддю знайти не можуть. Дзвонять йому, але він не відповідає. Оце все мамка і звеліла Петрові переказати.

– А мамка твоя звідки дізналася?

– З району їй хтось подзвонив. З поліції. Попросили Петра попередити по-тихому. Типу – не дзвонити, а особисто з ним поспілкуватися. Мамка – до вас, а ви з Петром вже на Шанівку дременули.