Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Може, тіло сховати? – промайнула найдурніша з думок. Підбіг до недвижного тіла, вхопив дядька за руки… А ти Боже! Дядько важкий, з місця його не зрушити, а руки суддівські тепер – всі у крові жертви.

– Зараза! Зараза! – закривавлені руки об піджак витирає, роззирається. Що робити?

– Син допоможе! Хай тільки спробує не допомогти! – покинув автівку, побіг, як міг, порожньою трасою у бік Килимівки.

Скоро знесилився. Зупинився. Руки трусилися. Ледь дістав із кишені мобільний, і вже зібрався мобілізувати собі на допомогу Петра, та побачив на екрані пропущений дзвінок від давнішнього приятеля Івана Залусківського. Колись і дня не минало, щоби не зідзвонювалися. Дружба в минулому, але й ворогами нібито ще не стали. План виник миттєво. Лиш набирав Івана, вже знав, що казати.

– Вчасно нагадав про себе, Іване! Серйозна розмова є! Невідкладна, – голос твердий-суворий. – Ти де є? – спитав, бо Залусківський наплодив нерухомості по всьому району: у Килимівці хату мав, у райцентрі, навіть у малій Шанівці, а між райцентром і Килимівкою у лісі ще й двоповерхову дерев’яну халабуду на 200 квадратних метрів побудував, яку скромно називав мисливським будиночком.

– У мисливському будиночку, – підтвердив Іван відчайдушні суддівські сподівання. – Заїдеш? – запитав.

– Краще сам заїдь по мене! – суддя відновив дихання, знову сунувся подалі від місця ДТП. – Повір – це у твоїх інтересах.

– Куди заїхати? – без ентузіазму запитав Залусківський.

Нечитайло вдивився у темний шлях попереду: ліс, чорнота, тільки на узбіччі білборд «Бережіть ліс».

– На об’їзній бігборд дурний про ліс знаєш? Біля нього чекатиму! І давай без запитань! Їдь уже швидко, бо справа термінова! – не дав Іванові змоги відповісти, відрубав зв’язок.

– Бережіть… Бережіть… Бережіть… – знай бурмотів, чекаючи Залусківського, як останню надію.

– Оце ти, Жоро, мене підставляєш! – Залусківський навіть не намагався приховати обурення. Всякого бувало у їхньому житті, не пацани давно, обом – за шістдесят! Не раз допомагали один одному обійти закон чи мати від нього особистий зиск, але щоби робити приятеля співучасником свого косяка – такого ще не бувало!

Якби ж Іван наперед знав, нащо пхається поночі на об’їзну! Побачив суддю без «лексуса»: тупцював на своїх двох, як проста людина, під «Бережіть ліс». Костюм пожмаканий, піджак і руки у крові! Ускочив в автівку Залусківського, наказав: жени до свого мисливського будиночка, там усе розповім. Але й у файному зрубі, що заховався посеред лісу далеченько і від об’їзної взагалі, і від місця нічної пригоди конкретно, спочатку заковтнув дозу горілки, виматюкався так брудно, що навіть Залусківський скривився, і тільки потім признався:

– Я тільки-но якогось козла збив. Ти – моє алібі!

– Яке алібі?

– Залізобетонне! – роздратовано відповів суддя. – Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твої скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усім маєш казати, що я приїхав до тебе на своїй автівці десь перед північчю, що відпочивали усю ніч із горілочкою…

– А «лексус» твій?

– А «лексус» мій уночі якесь дурне падло вкрало. Бач, захотілося йому покататися на крутій автівці і людиною себе відчути. Ну, і наїхав на ще одного такого ж барана. Перелякався, автівку покинув і втік. Отак справа виглядатиме. А далі ми дамо їй хід саме у цьому напрямку.

– Жоро, я вже не кажу про те, що у мене паркан три метри заввишки, собаки і камери…

– Камери повимикаєш, а «лексус» я… нібито на під’їзді до твоєї фортеці залишив!

– Припустимо! Але ж доведеться знайти, кого за кермо «лексуса» посадити?

– Воно тобі треба, Іване? То – не твої діла . Є люди: знайдуть, посадять… Ти затям: ми з тобою геть нічого про все те не знаємо. Що мій «лексус» вкрали, що ДТП сталося. Ми оце від півночі бухаємо, як молоді, бухатимемо до ранку, а щоби нам ніхто не заважав, зараз же вимкнемо мобільні.

Суддя вимкнув свій мобільний, уп’явся недобрим поглядом у Залусківського.

– Вимикай! Чи спочатку хочеш знати, що матимеш за свою маленьку дружню послугу?..

– А чим ти, Жоро, таку підставу зможеш мені компенсувати? – відповів Залусківський зверхньо. Минули ті часи, коли він услід за олійнею і кролятником, що згоріли разом із Шанівкою, втратив землі, за які заплатив хоч і незаконно, хоч і копійки, але ж – свої копійки! Надолужив… Та так надолужив – хоч хазяїном району називайся, хоч королем – у брехні не звинуватять.

– Ти, Іване, дивлюся, перестав закон поважати, – набундючився Нечитайло. – Така позиція завжди боком вилізала!