Олександр Зубков - Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– На березі працювати спокійніше, але колода занадто велика, нам буде складно її тягнути. Гілки та сучки обрубаємо тут, а потім подивимося на вагу. Може бути, нам вдасться його докотити.

Матвій без зайвих слів взявся до роботи. Нечисленні, хоча і більш потужні гілки на основній ділянці дерева швидко здалися під натиском двох сокир, після чого чоловіки просто відрубали частину з великою розлогою кроною. Розчищена заготівля здавалася непосильною, але Матвій рішуче схопився за дерево збоку, намагаючись підняти очищений стовбур. На його подив, він досить легко впорався з цим завданням.

– Вважаю, ми цілком зможемо закінчити роботу на березі, – натхненно мовив він Куіделю.

– Так, – погодився індіанець, – з твоєю силою це цілком здійсненне завдання. Нумо спробуймо його котити, а там, де на шляху будуть виникати перешкоди, будемо піднімати й переносити.

Так вони й зробили, покотивши дерево в напрямку річки. Куідель захопив з собою дві довгі товсті гілки для весел, які на складних ділянках вони використовували як важелі, піднімаючи майбутнє каное. Таким чином, завдяки знанням Куіделя і неймовірної фізичній силі Матвія очищене дерево було успішно доставлено до берега річки ще до полудня. Сонце починало припікати, і Куідель запропонував відпочити та пообідати.

– Спускайся до сховища, а я тим часом принесу ще плодів. Наш провіант потрібно економити, адже невідомо, чи зможемо ми поповнювати запаси під час плавання.

– Все правильно, – погодився Матвій, – тільки, може ми підемо разом? По-перше, мені потрібно навчитися самостійно добувати собі їжу, а по-друге, удвох нам буде спокійніше, хіба мало що може трапитися.

– Тоді не будемо втрачати часу, ходімо.

Друзі швидко минули відкриту ділянку шляху і занурилися в зарості дерев. Довго шукати не довелося. Джунглі рясніли дарами природи. Куідель коротко пояснював Матвію, які з них придатні в їжу в цю пору року, а також вчив назвам. Забираючись на нижні гілки дерев, вони відразу куштували їх, обираючи найбільш смачні та поживні. Набравши з собою стільки, скільки могли понести, чоловіки без пригод досягли берега річки, сховалися в укриття де добре підкріпилися і відпочили.

Коли вони вилізли зі свого тимчасового пристановища, сонце косими променями висвітлювало землю, дозволяючи спокійно продовжувати роботу.

– Тепер розповідай, – обходячи навколо стовбура і не знаючи, з чого почати, спитав Матвій, – яким чином надати цьому шматку дерева форму, щоб воно змогло триматися на воді й не перевертатися?

Куідель відійшов в сторону і намалював на землі коло. Потім розділив його двома прямими лініями на три частини.

– Так виглядає наше каное, якщо на нього подивитися з цього боку, – показуючи на торцеву частину стовбура, пояснював Куідель. – Тобі необхідно зрубати третю частину деревини ось до цієї лінії, поки не залишиться дві частини з трьох. Я ж займуся обробкою каное із зовнішнього боку.

– Дуже добре, – погодився Матвій, і приступив до справи.

Досить одноманітна робота виснажувала, але він працював не покладаючи рук. Піт градом заливав обличчя через палюче сонце, а мозолі на руках роздер до крові, однак Матвій ні на секунду не випустив сокиру. Думки про Лінду не давали йому спокою, і він твердо вирішив рубати до тих пір, поки завдання, доручене йому Куіделем, не буде виконано.

Звільнивши індіанця від важкої праці, він надав йому можливість займатися більш творчою роботою. Куідель часто сідав на землю, щось малював на піску, і тільки після цього приступав до обробки. Незабаром Матвій під чуйним керівництвом друга почав обробляти носову частину каное, а індіанець без заминки робив свою частину роботи. В такому злагодженому темпі вони працювали близько трьох годин, і вже до вечора Матвій, на свій подив, міг спостерігати цілком схожі обриси добротного човна.

– Що тепер? – відкидаючи в сторону сокиру і змахуючи краплі поту, які градом котилися з його обличчя, запитав Матвій.

– Тепер тобі потрібно трохи відпочити та підкріпитися, – запропонував індіанець, гідно оцінивши виконану Матвієм роботу. – Відверто кажучи, я ніколи не бачив людей, в яких поєднуються така фізична сила і завзятість.

– Думки про Лінду рухають мене вперед, – похмуро кинув Матвій, – і я заспокоюся лише тоді, коли вона буде разом зі мною.

– Я розумію тебе, – кивнув Куідель, – але зараз тобі дійсно потрібен відпочинок. Ти працюєш набагато важче за мене, тому йди, підкріпися, а я поки закінчу обробку задньої частини. Потім разом приступимо до вирубки серцевини.