Павло Загребельний: З погляду вічності

Павло Загребельний

З погляду вічності

Роман

...Спершу приїхала Зізі. Якщо спробувати розмотати весь клубок останніх подій, то, здається, все почалося саме з приїзду Зізі. Може, це й не зовсім так. Але приїзд Зізі запам'ятався мені. Хто така Зізі? Заспокойтесь. Екзотичного тут нема нічого. Так ми називали Зіну, наймолодшу з моїх сестер. А всього сестер у мене три. Батько чомусь послідовно називав їх так, щоб імена мали закінчення іда. Перша була Ізіда, друга — Антоніда, третя — Зінаїда. Отакі метання: від древнього Єгипту до тургенєвської героїні. Батько мій — майстер прокатного цеху Матвій Сергійович Череда — належав до людей незбагненних, аж так, що й сам, здається, не зовсім ще збагнув самого себе. Одне тільки я тепер знаю напевне: батькові дуже хотілося продовжити рід Черед, дати світові нового носія робітничого прізвища, тому в своїх династичних домаганнях він не зупинився б, мабуть, і перед десятком дітей, аби тільки мати сина. Але я врятував нашу родину від багатодітності: після трьох сестричок, в рік перемоги над фашистами, з'явився на світ і я, одержав вельми прозаїчне ім'я — Дмитро і став розвиватися згідно з законами природи і заведеним у дружній родині Черед ладом, ясна річ, приносячи новий клопіт моїй дорогій мамі Катерині Михайлівні, яка жила з єдиною скаргою: «Все життя сиджу без повітря», бо справді все життя просиділа над дитячими колисками, надто беручи до уваги, що всі ми з'являлися на світ не завжди регулярно: не встигало одне стати на ноги, а вже вимагало чистих пелюшок нове дитинча, сестри теж одна по одній втягувалися в спільну справу доглядання новознайдених, мовби підпирали одна одну, а вже потім усі втрьох підперли й мене, хоча стосовно Ізіди, то вона вискочила заміж десь відразу по моєму народженню, так що я пам'ятаю її вже одруженою.

Чоловік в Ізіди був музикант. І не просто музикант, а віолончеліст. Спершу він мріявся мені чимось таким миршавим, худим, занудливим; приходили вони до нас у гості завжди з своєю балабайкою у великому дерев'яному футлярі, зять задавакувато нацигикував якісь нудотні речі, лишаючи футляр у передпокої, аж поки я в своїх мандрах по квартирі якось не загледів, що футляр той всередині вимощений м'якенькою сірою тканиною, на яку мені чомусь вмить закортіло зробити «пі-пі». Було багато вереску тоді. Ізіда просто аж не тямилася. А зятьок наприндився і заявив, що в таку малокультурну обстановку він «з інструментом» більше не прийде. Незабаром якийсь музичний метр написав нашому віолончелісту, що він може в столиці заробляти від копійки до мільйона карбованців, а не вести первісне існування, як ото в нашому маленькому залізному місті, де тільки дзвін металу, та й більш нічого; віолончеліст, здається, будучи чоловіком від природи не вельми рішучим, не дуже-то й рвався до столиці, але тут мов чорт якийсь вселився в мою сестричку, видно, пробудилися в ній струми, викликувані отим єгипетським ім'ям, вона турчала у вухо віолончелістові, що їхнє місце тільки в столиці, і він, зітхаючи, забрав свою балабайку, повантажив у контейнер нікельоване ліжко з панцирною сіткою (виробництво нашого ширпотребного цеху), два стільці, три пуди нот і ще там якийсь надібок і зник, а вже в столиці як пішло, як пішло! Все-таки в жінках, видно, заховані якісь радарні установки. Ізіда точно передчувала, як воно і що буде. Бо цей миршавий віолончеліст ускочив у таку моду, його буквально розшарпували, на нього стали чіпляти медалі й звання, дійшло до того, що він і геть перестав пиляти свої струни у звичайних концертах, а все їздив на якісь там міжнародні конкурси і, уявіть, скрізь перемагав. Люди мов подуріли, я ж добре пам'ятав, що зятьок наш грає так собі, у нашому місті ніхто й уваги на його гру не звертав, а тут, бач, що коїлося. Ізіда страшенно пишалася з свого маестро і після кожного його турне присилала мені в подарунок якісь химерні куртки, а коли я натякнув якось, що до куртки, мабуть, потрібні ж і штани, зятьок пиховито відповів, що штани кожен чоловік повинен заробляти собі сам. Звичайно, я б міг пояснити йому, що йшлося про штани валютні, а не прості, але потім подумав і вирішив, що обійдуся і без їхніх штанів, і без їхніх курток.

Антоніда одружилася з нашим міським інженером. Цей дуже симпатичний хлопець був трохи схиблений на ідеї винайти щось грандіозне і одержати ще грандіознішу премію. Як тільки він з'являвся до нас, так і заводив свою пісню: «Моя рацпропозиція вже розглядається... Подав ще п'ять рацпропозицій...» Ми прозвали його Рацпроп. Може б, він справді зробив якийсь переворот у прокатній справі, але раптом Рацпропа послали зміцнювати сільське господарство. Він спершу й не хотів, але поїхав, подивився, щось там механізував, потім швиденько забрав Антоніду і як узявся до механізування, як прилип до своїх колгоспників, то вже ніякими силами звідти б ви його не витягли.