Павло Загребельний - З погляду вічності

Так я полежав на дивані, вивчаючи то тріщинки на підлозі, то нерівності на стелі, читав, думав, уявляв, зрідка щось вигадував, вислуховував співчуття й зітхання, приймав своїх друзів, з-поміж яких був і сусід мій Євген, або Єня, а ще Єня-парапеня. Він приходив найчастіше, і, здається, він і переконав мене, що так довго лежати непристойно й смішно, бо є безліч веселих і важливих справ поза межами мого дивана. Справді, хоч скільки я лежав, але не став ні здоровішим, ні хворішим від того лежання, тільки розлінився, розсіпався та розгвинтився остаточно в усіх своїх суглобах. Єнька «добивав десятирічку», бо в нього батько був головний інженер нашого заводу й примусив сина вчитися далі, чого не зміг зробити мій Матвій Сергійович через надмірну любов до продовжувача славетних традицій робітничого роду Черед. Поки я лежав на дивані, для мене майже не існувало поняття престижу, я спокійно слухав похваляння Єньчині, як він там учиться, але одного разу мене таки взяло за живе. Раз я не вмирав, то мав показати Єньці й усім отим рабам науки, що є на світі речі вищі! Хай вони знають, що про робітничий клас не тільки в газетах пишуть. Митько Череда теж стане робітничим класом—ось!

І я з своєю розгвинченістю в суглобах (а ще більше, може, в голові) пішов на завод.

Це не був тріумфальний прихід.

Не збігалися фотокореспонденти. Ніяких кореспондентів не було. Навіть заводська багатотиражка не занотувала факту моєї появи на заводі. Стіннівка була в цеху, куди мене послано,— то й там навіть нічого про мене ніхто не писав. Хоч би вилаяли за нехлюйство й цілковите невміння будь-що робити, чим я відзначався досить тривалий час,— де там!

Але зате я вже був на заводі і міг при зустрічі з Єнькою сказати йому на мовчазне його запитання: «Ось так, Єню. Працюємо. Наближаємо комунізм». І Єньці було соромно, він белькотів, що якби не батько, то кинув би всі оті стереометрії і теж приєднався б до мене, щоб також, значить, наближати майбутнє, бо соромно ж буде брати його, принесене на тарілочці.

Це був, так би мовити, пропагандистський бік справи. А насправді ніяких успіхів у мене на заводі не було. Давали мені роботу найобразливішу, тинявся я туди й сюди, тягав якесь залізяччя, десь там був учнем то в одному місці, то в іншому, потім стали ганяти мене з одних курсів на інші: начальник нашого цеху мав хворобливу пристрасть до курсів, таких недовчених товаришів, як я, миттю спроваджували туди, невдовзі випускали, вручали посвідчення, але роботи не давали, а пхали на нові курси, бо, як нам пояснювано, ми ще не досягли повноти робітничого віку, нас мовби берегли, чи що.

Так нічого путнього не навчившись робити і не покінчивши З своєю розгвинченістю й млявістю, я дожив до тої осені, коли, виконуючи священний обов'язок радянського громадянина, мав стати до лав Збройних Сил.

І став. І було визначено мене в танкові частини.

Спершу в армії мені видалося досить кисло. Дисципліна, ох, дисципліна! Не те, що колись у школі. Там ми були дітьми, і до нас ставились, як до дітей. А тут від тебе вимагали, аж тріщало в тобі все, а ти ж у душі ще й досі зоставався дитиною. Одним словом, кисло було. Але згодом, повертаючись у згадках до початку своєї служби, я здивовано відзначав, що все мені там подобалося: і солодке бажання поспати бодай секунд двадцять під час ранкового підйому, і вискакування на зарядку в надітих задом наперед штанях, і бадьорливий запах ременів, і панькання з «матчастиною», яку треба було начищати, мов нігті в модниці, і нічні тривоги з їхньою несправжністю. А ще: ліси. Місто наше стоїть на краю степів. Верби та шелюги понад Дніпром та акації на вулицях міста — ото й усі дерева, серед яких я зростав. Тут же наші танки гуркотіли на танкодромі, закинутому в такі лісові нетрі, що мені здавалося іноді: жоден компас не виведе людину звідси.

Однак і тут я випереджаю події, бо все це знов же прийшло до мене згодом, у згадках; тодішнє життя мчало з гуркотом танкових моторів, у поквапі й лихоманковості, воно було й гірке і солодке, в ньому майже не відчувалося сталості, переважала тимчасовість, очікування чогось, сподівання на ліпше, нетерплячка за днем завтрашнім. Бо молодість.

Якби чоловік знав, що з ним станеться опісля, він, може, взагалі б відмовився жити. Нецікаво ж, як учителеві, який розповідає про древніх греків те саме вже тридцять чи сорок років. У нашій школі був такий історик. Ми звали його Сибарит. Бо дуже любив розповідати про мешканців античного міста Сибарис, найбільших нероб тих часів, які винайшли нічний горщок, застосували винопровід, щоб пити просто з краника, один з сибаритів, побачивши, як працюють селяни, вмер від жаху.