Павло Загребельний - З погляду вічності

Не пам'ятаю вже, з якої нагоди розповів я своїм однополчанам про сибаритів, і вони охрестили й мене сибаритом, хоч який же з мене сибарит! Щоправда, розгвинченість моя ще давалася взнаки, але я щосили намагався дорівнятися всім у старанності й молодецтві; якби можна було вискочити з власної шкіри, аби тільки перевершити самого себе, то я б і це зробив з умовою, що мені буде надана можливість ускочити назад. Ще неусвідомлено я став прагнути до того берега надій усіх дорослих людей, який зветься вченим словом «амбітність», але не врахував простої істини: жодного наступу не можна розпочинати, не маючи забезпечених тилів, так само як невірно чинять уряди, що пускають в обіг масу паперових грошей без відповідного золотого покриття. Чоловік повинен бути червінцем, під яким, коли його підняти, знайдеш золото. А поки того золота нема за тобою, заробляй його щоденною впертістю й терплячістю. Я не вмів терпіти. Лежав колись на дивані, сновигав по цеху, дрімав на курсах, а тепер закортіло відразу вскочити в відчайдухи й герої. На першому ж нічному далекому марші, коли наші машини з ревінням поминули танкодром, і врізалися в незглибимість причаєних лісів, і пішли напролом по бездоріжжю, через балки й горби, я поліз на місце командира, який мав стояти у башті, до пояса витикаючись з люка, я, хоч на те не було ні команди, ні дозволу, став замість командира, молодецтво так і розпирало мене всього, я хотів, щоб мене бачили всі, мені кортіло аплодисментів, як тому горлодеру, що викрикує дурнуваті джазові пісеньки в розтелесований зал, набитий молоденькими дурепами, я теж почувався співаком, якому несила тримати в грудях пісню, голова мені поморочилася, я мовби сп'янів чи й геть здурів, мені вже праглося стояти не в люкові, а на башті, я навіть ворухнувся, щоб дертися вище, але в цей час танк ускочив у глибочезну баюру, прикриту листям, сталеве громаддя ніби поринуло кудись углиб, а потім сіпнулося назад, мотор заревів ще шаленіше, жахливий струс, корч, судома промчала по всьому тілу машини, аж, здавалося, зарипіли всі стики й сув'язі, мене пожбурило з башти, вистрелило мною, як льотчиком з катапульти, я летів довго й повільно, танк уже вибрався з баюри й гнав далі, а я ще й досі летів разом з деревами, які підстрибнули було догори разом зі мною, а тепер повільно опадали на землю, змикаючи наді мною свої високі верховіття. Потім я вдарився об землю, і була вона ніби й не тверда — м'яка, але було її так багато, що моє тіло не знесло того удару, і я поринув у забуття.

І вже нічого не чув і не бачив. Ні того, як зупинилися танки, як збіглися до мене товариші, як пробували мене підвести, але нічого з того не вийшло, як згодом з'явилася медицина і вмілі руки підсовували під мене плащ-палатку, як обережно несли кудись і десь клали на підлогу, бо навіть на ліжко було не можна. А потім танки погриміли далі, а я лежав у лісовій хатинці, білій знадвору, білій усередині, бідкалася наді мною добра бабуся, від бідкання її, мабуть, я й прийшов до тями, а може, від гриміння танкових моторів, бо танки ще котилися десь повз хатину, заховану в лісах, і перші мої слова були: «І як ви тут живете в такій глушині?» — на що бабуся цитькнула на мене і показала, що маю мовчати.

Я мовчав довго, майже до вечора. Бо час од часу поринав у несвідомість, а коли виринав, то знову бачив над собою білу стелю (не глиняну, як у наших степах, а дощану, дошки ж було побілено), знову чув вештання бабусі, аж раптом під час одного такого прориву в свідомість замість білого одноманіття дощаної незвичної стелі побачив я над собою двоє дівочих очей, радісно-сірих, як ранній передсвіток теплого літа. Злякавшись, що знову впаду в непам'ять, я розтулив губи, щоб щось сказати, але очі суворо заказали мені будь-що говорити, я тільки міг дивитися в них, і ось тоді відчув, як щось росте в мені, якась чи то музика, чи просто захват сповнює мене всього, витісняє з мене все повітря, я знову втратив свідомість, а прокинувся вже в своїй санчастині і ніколи більше не бачив ні тої хатини в лісі, ні тих очей.

Щоправда, спробу зробив. Прощаючись з бабусею, довго терся і м'явся, мов той дипломат з маленької держави, якому доручено вилаяти представника держави великої, а він не наважується.

Врешті спитав навпростець:

— Тут хтось дивився?

— Дивився? — бабуся нічого не розуміла.

— Ну, ви — доглядалися і дивилися, отже! А то ще ніби хтось. Чиїсь очі.

— Та то ж онука. Гостювала. На текстильному комбінаті вона, а це приїхала була, а тут з тобою лихо...