Олег Авраменко - Жменя вічності

Присвячується Наталочці.

Автор дякує за допомогу та численні консультації Владиславу Кобичеву, чиї глибокі знання в галузі астрономії й астрофізики виявилися направду безцінними, а також Володимиру Пузію, який розробив біолоґічну класифікацію всіх неземних рас, що згадуються в цій книжці.

Змалку я любив дивитися в нічне небо, рясно всіяне безліччю яскравих зірок. Їх було понад вісімдесят тисяч, видимих неозброєним оком, і близько мільйона — помітних навіть у слабкий телескоп. Вони сплітались у химерні візерунки й перетворювали небозвід моєї планети на осяйне мереживне склепіння, до якого так хотілося дотягтися рукою й зачерпнути звідти жменю мерехтливих вогників…

Зорі видавалися мені такими близькими, такими досяжними. Вони заворожували, гіпнотизували, вабили до себе з надзвичайною силою. Дивлячись на них, я забував про все земне і думками злітав угору, в безкрайні космічні простори. Я не розумів, як люди можуть жити під таким чарівним небом і не думати про зорі, що сяють у височині.

Але доводилося…

Доводилося жити, не думаючи про це, бо думати було боляче й тоскно. Думати — означало страждати, мучити себе марними сподіваннями і тішитися нездійсненними мріями. Думати — це гортати траґічні сторінки минулого, переживати за сумне сьогодення і з тугою дивитися в безрадісне майбутнє. Значно легше було жити бездумно. Просто жити — і не дивитися в небо. Не бачити зірок, якими ми колись володіли і якими так бездарно розпорядилися. А врешті-решт їх утратили. Утратили назавжди, безповоротно.

Зорі знову стали чужими, далекими, недосяжними. Вони відмовилися від нас, і ми скорилися їхньому вирокові. Не відразу, не без боротьби — але скорилися. І повернулись до земних справ, намагаючись не зводити до неба очей.

Колишня могутня людська цивілізація була скинута з п’єдесталу своєї величі й розпорошена по Ґалактиці. Серед ста мільярдів зірок, немов піщини в океані, загубилися кілька десятків світів, залишених у розпорядження людей. Світів, перетворених на величезні космічні резервації для вмирущого людства.

До таких резервацій належала й планета Магаварша. Із санскриту її назва перекладалася як „Велика Країна“, однак насправді вона була просто великою тюрмою. А я був один з її в’язнів…

Земля невблаганно наближалася. Внизу пропливли довгасті корпуси гідропонного комплексу, блиснула на сонці звивиста стрічка ріки і потяглися смуги свіжої ріллі. А попереду за курсом, біля самого небокраю, вже виднілися будівлі аеропорту.

Не чекаючи на попередження диспетчера, я випустив шасі. З технічного погляду це було безглуздя, однак правила є правила — їх належить виконувати. Чиновникам з департаменту безпеки польотів не втовкмачиш, що завантажений під зав’язку суборбітальний лайнер вагою двадцять тисяч тонн може лише стояти на своїх колесах. А ще — повільно пересуватися по літному полю. Але в жодному разі не сідати зі швидкістю п’ятсот кілометрів на годину. У тому неймовірному випадку, якщо одночасно відмовлять антиґрави лайнера та злітно-посадочної смуги, ніяке шасі не врятує від катастрофи. Занадто вже велика вертикальна складова імпульсу — швидкості, помноженої на масу.

— Контрольний центр — вісімсот тридцять другому, — почувся з динаміка жіночий голос. — Остання перевірка перед посадкою. Повідомте про стан бортових систем.

— Усі бортові системи функціонують нормально, — відзвітував я. — Розрахунковий час до торкання — п’ятдесят секунд. Підтвердьте остаточну готовність смуги.

— Готовність підтверджую. М’якої посадки, вісімсот тридцять другий.

— Дякую, Центре. Приземляємось.

Досягши межі літного поля, лайнер з відчутним поштовхом увійшов у зону негативної ґравітації і стрімко помчав над рівним бетонним покриттям посадкової смуги.

— Є торкання! Починаємо гальмування.

Запрацювали на повну потужність бортові антиґрави, відхиливши сумарний вектор сили тяжіння в протилежний напрямку руху бік. Тепер лайнер наче піднімався пологим схилом, щосекунди втрачаючи швидкість, а його кінетичну енерґію поглинало поле штучної ґравітації.

— Швидкість чотириста кілометрів на годину, — повідомила диспетчер. — Триста — двісті — сто п’ятдесят — сто — сімдесят — п’ятдесят… Останній кілометр пробігу.

Я почав зменшувати потужність антиґравів, а метрів через п’ятсот і зовсім вимкнув їх. Інерції вистачило рівно настільки, щоб із черепашачою швидкістю доповзти до кінця смуги і виїхати на рулівну доріжку.