П’ятдесятниками їх прозвали через те, що ґенний набір у них складався з двадцяти п’яти пар хромосом, замість людських двадцять трьох, і цими чотирма зайвими хромосомами біолоґи пояснювали метаморфність п’ятдесятників. Утім, офіційно їхня раса називалася нереями — від імені міфолоґічного персонажа, здатного змінювати свою зовнішність, – але в просторіччі до них міцно прилипло прізвисько „п’ятдесятники“.
Свого часу нереї-п’ятдесятники були найвірнішими соратниками землян у їхній космічній експансії, але згодом саме вони, у союзі з іще однією гуманоїдною расою — ґаббарами, очолили антилюдську коаліцію і розв’язали ґалактичну війну. Ця війна завершилася нищівною поразкою людей…
— Не кажи дурниць, — переконливо мовив я. — Ти бачила просто чорношкірого чоловіка. Людину, а не п’ятдесятника. Ніяких Чужих на Магаварші немає. Вони там, — я кивнув угору, — а ми тут. Це передбачено угодою, якої ми суворо дотримуємося.
— Ні, — правила своєї Рашель. — То був п’ятдесятник. Я впізнала його по ході. Вони рухаються по-особливому, це не можна сплутати ні з чим іншим.
Я важко зітхнув і задумався, що ж робити далі. Повз нас проходили люди, дехто з цікавістю поглядав у наш бік: дивна поведінка Рашелі привертала увагу. Ще трохи — і якийсь надто пильний громадянин запідозрить, що я чіпляюся до дівчинки. А тоді клопоту не оберешся…
— Отже так, — сказав я. — Підеш зі мною. Я відвезу тебе до дядька на флаєрі.
Рашель не стала перечити і відразу погодилася. Очевидно, батьки не застерігали її від зайвої довірливості при спілкуванні з незнайомими чоловіками.
Ми пройшли на службову стоянку й сіли в мій флаєр. Рашель розташувалася в передньому кріслі для пасажирів, зняла курточку і рукавом сорочки витерла спітніле чоло.
— Вибачте, я така дурепа! Сама не розумію, що на мене найшло. Навіть якщо це був чужинець, яке мені до нього діло.
Слова Рашелі звучали непереконливо. Вона явно намагалася обернути все на жарт, проте я бачив, що її й досі тіпає.
Черговий по стоянці дав мені сиґнал, що шлях вільний. Я одразу запустив двигун, злетів і спрямував флаєр до найближчої транспортної розв’язки.
— Ну, куди летимо?
— В університетське містечко. Бозе-драйв, сто вісімнадцять.
Це було майже в протилежному кінці міста.
— Ясно. Хвилин за сорок будемо на місці.
Діставшись розв’язки, я піднявся на третій швидкісний горизонт і пірнув у потік машин, що рухались у південно-західному напрямку.
— До речі, — трохи згодом обізвався я. — Як звати твого дядька?
— Свамі Аґатіяр.
— Знайоме ім’я. Десь я його чув.
— Кілька років тому йому присудили Всепланетну премію з фізики. А він від неї відмовився.
— Тепер згадав. Гучний був скандал. Якщо не помиляюся, він протестував проти недостатнього фінансування своїх досліджень. Але з фундаментальною наукою завжди так. Уся історія свідчить, що найважливіші наукові відкриття робили здебільшого на ентузіазмі самих учених, а не завдяки щедрим бюджетним надходженням.
Якийсь час ми летіли мовчки. Рашель зручніше вмостилася в кріслі і, схиливши голову набік, заплющила очі. Шок від зустрічі з незнайомцем уже минув, і тепер, як реакція на нервову напругу, наступила розслабленість.
— А знаєш, — зрештою мовив я, — ніколи б не подумав, що в тебе може бути дядько на ім’я Свамі Аґатіяр.
Вона розплющила очі й сонно подивилася на мене:
— Чому?
— У тебе надто світле волосся і біла шкіра. От моя бабуся була з материка, і це по мені видно.
— Гм. Ніскілечки не видно. А щодо дядька, то ми з ним не кровні родичі. Просто він був одружений зі старшою сестрою мого батька. Вона померла.
— Мені дуже шкода.
— Та нічого. Це було давно. — Рашель солодко позіхнула і знову заплющила очі. — Я її зовсім не пам’ятаю.
Коли ми підлетіли до Бозе-драйв, вона вже міцно спала. Я без проблем знайшов потрібну адресу і посадовив флаєр перед невеликим двоповерховим особняком за номером сто вісімнадцять.
Заглушивши двигун, я повернувся до Рашелі і спробував розбудити її. Але марно — на моє легке поплескування по плечу вона відповідала лише невиразним бурмотінням, а гарненько стусонути її в мене рука не піднімалася.
Після недовгих роздумів я вибрався з кабіни й підійшов до будинку. На мій дзвінок двері відчинила невисока смаглява дівчина років двадцяти п’яти в довгому зеленому сарі. У неї було чорне як смола волосся, зібране на потилиці у вузол, і трохи різкуваті, але загалом приємні риси обличчя.
Читать дальше